Я знизала плечима.

– Впіймали.

Здається, від відповіді він ще більше похнюпився. Він зітхнув.

– Щорічний бенкет Істпортської торговельної палати. Він завтра ввечері. Старла сказала, що ти будеш її супроводжувати.

Тоді я зрозуміла. Він запросив маму. А вона відмовила йому, використовуючи мене в своїй брехні. Я збиралась задушити її. Але не раніше, ніж продовжу це.

– О, це! Я не думала, що то важливий бенкет. Думала, що це лише невелика зустріч. Мені потрібно буде одягнути сукню? Мама не казала, що я повинна буду гарно вдягнутись.

Брехня легко мені далась і не потрібно навіть робити зле обличчя. Я не знала чи купився на це Філ, але він щось пробурмотів про те, що побачить мене там, перед тим, як пішов. Я пришвидшилась і ввірвалась в дім.

– Мамо!

– Не потрібно кричати, люба.
– вийшла мама з кухні, одягнена в сукню, яка була схоже створена тоді, коли швейну машину вирвало.
– Що за терміновість?

– Ти це зробила сама?
– запитала, показуючи на це огидне творіння.

Мама покрутилася на місці.

– Так, сама. Вона називається - гобеленовий сарафан. Я думаю, що варто зробити ще декілька і продавати їх через інтернет. То чого ж ти кричала?

– Я щойно бачила Філа Тісдела.

– Ох.
– Вона стрімголов прошмигнула повз мене і повернулася на кухню. Я пішла за нею. Їй не відкараскатися від мене.

Наша кухня була досить сучасною для такого старого будинку. Декілька років тому ми відремонтували її і встановили нові прилади з нержавіючої сталі. Мама наполягла на тому, щоб розмалювати кухонні шафи в яскраво-жовтий колір, оскільки кухня то "її щасливе місце".

Вона підвелася навшпиньки і витягнула велику миску з однієї із щасливих шафок.

– Я роблю кускус. Хочеш?

– Ні.
– сказала. Я навіть не знала, що то таке.
– Ти збрехала йому, мамо.

Вона рилася по ящикам щось шукаючи.

– Ти б бажала аби я скривдила його почуття?

– І ти втягла мене в це. То ж тепер я мушу йти з тобою на бенкет, щоб уникнути подальшого завдання шкоди.

Вона продовжувала ритися в ящиках, уникаючи зорового контакту.

– Це що й справді так жахливо провести вечір з власною матір'ю?

– Не в цьому справа, мамо.
– Я зібралася з силами для наступного коментаря. Я тримала його в собі вже деякий час.
– Ти не можеш усе життя уникати стосунків з чоловіками.

Вона різко на мене поглянула.

– Що це значить?

– Що не так з Філом?

– З Філом усе гаразд.

– Саме так. Він доброзичливий. Він люб'язний. Він втратив голову через тебе. Як на старшого чоловіка він милий. В наші дні лисі - сексуальні.

– Клеріті, всі ці якості є Філові, і якби я була зацікавлення у стосунках з кимось, то я б обрала його. Він чудовий чоловік, але ти ж знаєш які справи.

– Ні, не знаю. Поясни мені.

– Я більше не хочу про це говорити.
– вона нахилилася над своєю куховарською книгою, роблячи вигляд, що читає.

– Ти й досі чекаєш, що тато повернеться додому.

– Чи можете ти дістати мені мішок з борошном з верхньої полиці шафи? Ти трохи вище за мене.

Всередині я тремтіла, знаючи, що надто близько підійшла до лінії, яку раніше я не перетинала. І підійшла до неї і ніжно підняла її підборіддя, змушуючи її подивитися мені в очі.

– Минуло 15 років, мамо.
– сказала я, м'яким, але наполегливим тоном.
– Він не повернеться. Тато ніколи не повернеться додому. Ми навіть не знаємо чи він й досі живий.

Було таке враження, що я заморозила її своїм дотиком, бо вона не рухалася, не дихала, навіть коли я відпустила її обличчя. А потім одинока сльозинка пролилася з її ока і вона вибігла повз мене з кімнати. Просто чудово. Тепер мені треба купити їй квіти для нашого завтрашнього побачення.

Наступного ранку прокинулася, потягнулася і пройшла по килиму в моїй кімнаті, до вікна. Я підняла раму і глибоко вдихнула. Не треба бути екстрасенсом аби зрозуміти, що наближається шторм. Повітря було вологим, а небо - темним.

Я перевірила свій телефон. Він Гебріела було лише одне єдине повідомлення, в якому він писав, що його батько отримав ордер. Більше не було нічого, що я б могла зробити, доки ми чекали відповіді від телефонної компанії, тож я вирішила прийняти душ і подивитися,чи у нас були призначенні які-небудь зустрічі.

Тридцять хвилин по тому, я спустилася сходами і знайшла маму, що полірувала довгий стіл з червоного дерева, в читальному залі. Ми не розмовляли з нашої суперечки, і я знала, що ми не будемо розрулювати з того, на чому зупинилися. Мама вважала за краще згортати важкі розмови, рухаючись уперед і роблячи вигляд, що їх ніколи не було.