Гебріел казав, що просив свого батька супроводжувати нас, щоб зробити візит більш офіційним, але той відмовився. Тож, це стало не справою поліції. Двоє шкільних друзів мали прийти до будинку в пошуках Біллі.

Ними повинні були бути ми. Ми б придумали план на місці. Дякувати Богові, Ровлінсони ніколи не приходили до мого будинку за читаннями. Вони ніколи не зустрічали мене і не знали, що я була тією дівчиною, над якою їх син знущався роками. План був таким - я була подругою Біллі.

Гебріел постукав у двері і Бетті Ровлінсон швидко відповіла.

– Доброго дня, пані Ровлінсон. А Біллі часом не вдома?
– спитав Гебріел.

Бетті всміхнулась. Вона, напевно, вважала Гебріела милим молодим хлопцем, хоча він і брехав крізь свої ідеальні зуби.

– Ви його друзі?
– запитала вона.

– Так, - сказала я.
– Але ми не можемо його ніде знайти. Його немає в мотелі.

– Його тут також немає, - сказала вона.
– Але, прошу, проходьте.

Вона повела нас сходами до їдальні. Стіл був завалений білизною. Бетті скинула одяг у кошик.

– Вибачте, я займалась складанням, коли ви прийшли.

– Не варто прибирати заради нас, пані, - сказав Гебріел.
– Ми не хотіли б переривати Вас ось так, але, по правді кажучи, ми трохи занепокоєні.

– Ми були з Біллі минулого тижня, -сказала я.
– Він взяв купу моїх DVD і ми повинні були зустрітись з ним у суботу ввечері, щоб забрати їх. Його не було. І ми не змогли знайти його. Я подумала, що він міг бути хворий або повернувся додому на декілька днів.

– Було б добре, якби було так.
– Бетті сіла за стіл і показала нам робити так само.
– Ми з його батьком також шукаємо його.

– Коли Ви бачили його востаннє?
– запитав Гебріел.

– Він прийшов додому ввечері в суботу, - сказала Бетті і прочистила горло.
– Це було дивно, адже це була середина ночі. Не пам'ятаю точно о котрій. Я почула шум. Герберт взяв бейсбольну биту і пішов на звук у кімнату Біллі. Він був там, сидів за столом. Виглядав трохи знервованим.

– Він казав чому?
– запитала я.

– Сказав, що сусіди надто шуміли в мотелі, тому він проведе ніч тут. Коли я прокинулась в неділю вранці, його вже не було і я не бачила його відтоді. Ми телефонували йому на мобільний, але постійно потрапляли на голосову пошту. Він зазвичай телефонував нам кожного дня, тому це незвичайно.

Ми з Гебріелем обмінялись поглядами, а тоді він продовжив:

– Що пропало з дому? Велика частина його одягу або щось, що б дало зрозуміти, що він поїхав кудись?

Вона знизала плечима.

– Він взяв вантажівку.

– Сірий пікап?
– сказала я і вона кивнула.

– Ми ще подивимось довкола: на вечірках і тому подібному, може і знайдемо його, - сказав Гебріел.

Бетті нахилилась і погладила його руку.

– Скажи, щоб зателефонував мені негайно, добре?

– Так і зробимо, - сказала я і піднялась.

– Хочеш роздивитись у його кімнаті, чи є там твої DVD?
– запитала вона.
– Я почуваюсь погано через те, що він не повернув їх тобі, хоч і сказав, що поверне.

– Якщо це не дуже Вас потурбує, - сказала я, приховуючи своє хвилювання.

– Зовсім ні, - Бетті піднялась і повела нас униз до холу, в кімнату Біллі. Це була не дуже заставлена кімната, з двохспальним ліжком і столом. Постер з мокрою моделлю в бікіні висів на стіні перед його ліжком, мабуть, вже роками.

– Роздивіться все, - сказала Бетті і пішла з кімнати.

Коли вона зробила декілька кроків до холу, Гебріел прошепотів:

– Давай зробимо це. Я буду дивитись за нею, поки ти... робитимеш те, що ти робиш. Тільки швидко.

Незважаючи на наказ Гебріела, я повільно рухалась по кімнаті. Ліжко Біллі Ровлінсона було останнім місцем, в якому б я хотіла побувати. Він полював за мною у шкільних холах, немов лев з прерій. Не знаю, чи він дійсно ненавидів мене через мої здібності, чи знущався просто тому, що я була легкою здобиччю. Але тепер я була в його спальні, полюючи на нього.

Я відкрила шафу і дала пальцям пройтись по декільком речам, що там висіли. Я спробувала з дверними ручками, подушками, покривалом. Потім перемістилась до столу і дала рукам пройтись по ньому. Нічого. Стара брудна футболка була перекинута через стілець біля столу. Я сіла на стілець, у відчаї тримаючись за спинку. Закрила очі і тримала розум чистим та спокійним.

Інколи це приходи повільно. Інколи - відразу. Інколи - зовсім не приходить. Цього разу першим прийшло те видіння, яке я найменше хотіла бачити. Я побачила, як тіла рухались, стогони задоволення. Видіння було малим, ніби на відстані, і з чорним колом, що оточувало його. А потім я зрозуміла. Я дивилась так, як бачив Біллі. Через дірку в підлозі його номеру.