– Вибач! Вибач. Охолонь.

Я відвернулась і моя злість згасла так само швидко, як і загорілась, замість неї знову лишився сум.

Гебріел повільно підійшов до мене і м'яко поклав руку на плече.

– Щось сталось. Що?

– Це особисте, - прошепотіла я і скинула його руку, незважаючи, що якійсь маленькій частині мене це сподобалось.

Він почекав декілька хвилин.

– Я не думаю, що цих хлопців треба шукати тут. Між нами двома - ми повністю оглянули весь пляж. Я закінчую з ніччю і почну все з новими силами зранку. Вони повинні з'явитись.

Я погодилась, попрощалась і дивилась, як Гебріел йде. Але навіть такий хороший знак не покращив мені настрою. Я могла лише думати про обличчя Джастіна, коли він заходив тієї ночі. Він був такий радий мене бачити, з дурною посмішкою і сюрпризом в кишені. І мій дар зруйнував все.

На мить я подумала, а чи не було б краще, якби я не дізналась про його зраду. Це була п'яна помилка. Він жалкував про неї. Цього б не сталось знову. Якби я була звичайною дівчиною, а не екстрасенсорною потворою, я б не отримала видіння. Я б прийняла його каблучку. Ми б все ще були разом. Я була би щасливою. Ні, я просто обманювала себе.

Саме Джастін був винними. Він - зрадник. Якби я не дізналась екстрасенсорно, то Тіфані неодмінно сказала б мені, виплюнувши просто в обличчя. Нічого б не змінилось. Я б все ще була одна і зла.

Я почала прямувати додому, дотримуючись тіней на набережній, сподіваючись, що ніхто більше мене не перепинить, щоб поговорити. Мене дістали розмови, дістали думки. Я просто хотіла спати.

І саме тоді рука схопила мене за шию і потягнула під пірс.

Глава 11

Я вчепилась у волохату руку, навколо моєї шиї і зарилась підборами в пісок, але він був сильнішим за мене і все ще міг тягнути мене в темряву. Я хотіла вдарити його між ніг, але не змогла підняти так високо ногу назад, тож просто розмахувала нею. Я перестала відтягувати його руку від шиї і двома ліктями дала йому в живіт. Він охнув і відпустив мене.

– Чекай, - сказав він, до того, як я змогла втекти.
– Я не збивався кривдити тебе.

Незважаючи на темряву, що оточувала нас, я впізнала цей носовий голос.

– Френкі?

– Це вже вдруге за тиждень, коли твій лікоть врізається в мій живіт. Господи, Клер, я не збирався тебе лякати.

– Чому ж тоді кинувся на мене?

– Я не зробив тобі боляче! Це моя рука кривава від твоїх нігтів.

Я виштовхнула з-під пірсу, щоб могла бачити. Він був неголений, а волосся його розпатлане. Очі постійно оглядались довкола.

– Що відбувається?
– вимогливо сказала я.

Моє дихання повернулось до норми, але серце все ще калаталось. Френкі метнувся назад в тінь, достатньо, щоб бути схованим.

– Я чув, що ти шукала мене. Я маю поговорити з тобою, але не хочу, щоб мене бачили.

– Ти - ідіот. Тобі повезло, що в мене немає нічого важкого в руках.

– Я сказав вибач!
– його голос тремтів.
– Чому ти шукаєш мене?

– Я шукаю Біллі.

Він зробив паузу.

– Я теж.

– Ти не знаєш де він?

– Ні. Я ніде не можу знайти його, тому хвилююсь.

– Коли ти востаннє бачив його?
– спитала я.

Не можу повірити, але я стояла біля Френкі і говорила з ним про Біллі, ніби хтось з них був моїм другом. Якби Біллі не був ключем до справи, мене б не турбувало, де він був. А Френкі говорив зі мною, ніби я вперше стала для нього людиною, а не безсовісно знущався, як завжди. Але лише тому, що я була потрібна йому. Він думав, що я можу допомогти.

– Вчора, - сказав він, потираючи сліди моїх нігтів на його руці.

– Лише один день не бачивши його - тут нема про що хвилюватись.

Френкі енергійно захитав головою.

– Щось відбувалось. Коли я бачив його зранку, то він посміхався. Казав, що має великий козир в рукаві. Щось, що може змінити життя. Але коли я зателефонував йому в обід і спитав, що він таке має, то він повністю змінився.

– Як?

– Він був наляканий. А його не так легко злякати. А тепер він зник. Я думаю він втік.

Дідько. Що він бачив, що злякало настільки, щоб втекти? Хтось погрожував йому? Я подумала про Пері, який також зник і ненавиділа, як ці знаки могли бути пов'язаними.

– Хіба він не повинен був сказати тобі ,куди збирається?
– спитала я.
– Ви ж, немов брати.

– Не знаю. Він не бере телефон. Я не можу його ніде знайти.

– Чому ж ти ведеш себе так непослідовно і тягнеш мене кудись, що поговорити з тобою?

– Я знаю, що кажуть всі в місті, - він перейшов на тоненький голос.
– "У Біллі і Френкі одні мізки на двох".