Шрифт:
Лютий заверещав.
Я зайшов за ріг будинку і почав стукати у двері.
Лютий лишився на вулиці сам.
Він чекав мене дві хвилини, і п’ять, і десять, і тринадцять, а тоді відкрив браму і пішов мене рятувати.
Пес знову заволав голосно, але Лютий пробіг моїми слідами, тому йому так само нічого не сталося.
Двері були не зачинені. Він смикнув і увійшов до тісного передбанника, де стояли санчата, дошки, відра і білий-білий кіт.
Лютий смикнув двері в хату, які теж були не зачинені, — і одразу побачив мене. Я сказав, що стою тут і чекаю на жінку, котра зараз дитя догодує, а потім лиш зможе розписатися.
І Лютий звалив назад на вулицю.
Коли я вийшов — побачив його на дереві. Він весь маскувався, лише крапчата шапка виділялася різко.
І тоді Лютий зліз, і ми побігли немов скажені з цієї засніженої вулиці.
І Лютий на бігу голосно розказував, які тут без мене ходили п’яні і як він їх уник.
Лю закричав:
— Вулиця Перерізаних Глоток!
Ми вибігли на свою вулицю. Тут вже світили ліхтарі.
Я так захекавсь, що притулився до стіни, щоби відпочити.
Лютий тоді сказав, що покаже мені фокус, і щосили натис мені на груди.
Я відрубився і впав у сніг.
Коли очуняв, витер слину, яка стекла з відкритого рота, і сказав Лютому:
— Коли ти у відрубі — так ніби вже і здіх!
Лютому ці слова не сподобалися. Він відповів строго і дуже повільно:
— Ти навіть не можеш собі уявити, що це таке, коли ти насправді здіх!
Я згадав напад Василія і відповів:
— Можу.
Лютий задумавсь і сказав:
— І взагалі — варто постійно жити, бо існує тисяча прекрасних речей.
Я задумавсь і сказав:
— Наприклад?
Лютий задумавсь і сказав:
— Наприклад: Радість Несказанна.
— Ну хіба що Радість Несказанна, — погодився я.
Коли я прийшов додому, на моєму ліжку лежав Василій.
Я його звідти стяг і швидко заснув.
Наступного дня було вже перше березня. Я прийшов у коморку Лютого, але там, звісно, був уже зовсім інший хлопець.
Я спитав у нього:
— Ви ж Березень?
— Ні, я — Бахмач. Це таке прізвище.
— Знаю, — сказав я. — У мене таке саме.
PROSA URSINA
ВЕДМІДЬ BAPHABA
Ведмідь, окраса лісу, хазяїн дивного хутра, ішов та ішов болотами.
На його спині в хутрі звила кубло миша. То була вредна сіра польова миша, казала ведмедеві:
— Візьми мене за жінку!
— Та нікуди це не годиться! Я можу взяти тебе хіба що за мишу на спину собі — аби звила кубло.
— Ну, бери хоча б поки що так, а тоді будемо бачити, — одказала вража миша.
Коли вони розмовляли в лісі, здавалося: клишоногий каже сам до себе.
— Ну сама суди, яка з тебе жінка?
— Як — яка? Прівлєкатєльна! І дуже навіть інтересна.
Кудлатий важко зітхнув.
— Ти ж не зможеш зготувати мені харч…
— Зате ти мене легко прогодуєш.
— …не зможеш влаштувати лігва.
— Зате я тебе люблю.
Скаже іще!
— Не пищи дурниць. Мені потрібна справжня жінка. От піду зараз до ведмедиць.
— Я тобі піду!
— А я піду!
— Тільки спробуй!
— І що?
— Та вкусю!
— А я тебе тоді заразом із кублом вичухаю, ще й у процесі ненароком розчавлю.
— Ну давай, чави, вбивай своє кохання!
— Ти мені не кохання!
— А хто?
— Миша!
— Одне другому не вадить!
Здорова ведмедиця їла малину просто з гілок, з листками.
— Здорова була, Маріє! — проревів наш ведмідь.
— І ти будь здоров, Варнаво. Що таке?
— Та ходи мені за жінку!
Марія відвернула морду.
— Побійся Бога, Варнаво! І мене не клич на гріх і сам не будь двоєженець.
— Ти про що?
— Та про мишу, жінку твою.
— Та яку?
— Та облиш!
— Та хіба миша ведмедеві жінка?
— А що?
— Я ж її навіть не бачу!
— Ну і що?
— Та я ж її… не люблю!
— Це завжди так здається.