Чиясь кров застигла згустками між кудлами його хутра, вся морда була вбрана в кров, смерділо сирим м’ясом.

Ведмідь дихав рівно.

«Значить, із ним усе добре», — подумала білка. — «От і добре».

І лягла спати у чиюсь кров.

На ранок ведмідь зник.

«А все-таки є якась певність», — подумала білка.

Багато з вас чули про чудесне життя святого Франциска з Ассізі.

Про його братів-квіток, і його стигмати, і панну його Бідність.

Про вовка-людожера з Губбіо, котрий ішов за святим, як щеня.

Та люди розповідають цю історію дещо по-іншому.

Ніби насправді вона сталася зі святою Кларою, першою серед Бідних Панн, і стрівся їй не вовк, а ведмідь.

Наскільки нам відомо, подібної оповіді нема у житії святої.

Дехто навіть вважає, що це була зовсім інша свята.

Таким чином, оповідка, розміщена тут — суто фольклорна, тому і ім’я Клара вжито тут тільки як ім’я.

Ведмідь знав ці місця.

Сьогодні сила була на його боці (зрештою, як і вчора, і третього дня). Це триватиме поки триватиме. І якщо його називають господарем Губбіо — це його слава. Здобута власними лапами і зубами, власною силою, власною волею і напругою. Заслужена тутешнім людом, котрий тепер потроху розумів, що є день і ніч, що є світ і кров, що марних речей нема, що всі речі — марні.

Старий і вже спокійний до чужої крові і до своєї ведмідь знову йшов до людей.

У першу мить зустрічі їх охоплював особливий, тьмяний жах, не притаманний жодній іншій тварині. Але навіть він більше не зачіпав ведмедя, не будив, як колись, іще одну, приховану велику тварину.

Ведмідь був надто старий і знав цей світ в собі і ззовні. Інакше не зміг би втримати його у свідомості і втримати тут, насправді, у своїй силі і славі.

Так, він чув про великого Господа, якому покірні Сонце і Місяць. Ведмідь відчував Його крізь промені…

…Від людського гурту відділилася постать і зробила крок назустріч. Звір залишався у спокої, але м’язи його чули кожну мить, коли можна було накинутися, притиснути людину до землі, роздерти.

Вона сказала слово.

Ведмідь не розбирався у людських словах, таких тихих, що вони, либонь, нічого ще не значили, ще тільки з’являлися у тонких голосах…

Але її мова не була схожою на співи мисливців.

Людина говорила.

Слова знову були тихі. Ведмедеві аж стало прикро за такі тихі слова, за такі…

Темне око звіра стежило за людиною. Її нечутна розмова і несподівані, випадкові рухи, її постать і тінь, були чимось, що…

Її тіло було немов тіло птахи чи тіло комахи, яке летить крізь повітря на особистому повітряному потоці, на тій таїні, яка не відома сильному і певному звірові. Завжди здається: крилами треба махати не зараз і не так, що це опір, а не поміч світові, що дрібна пташка впаде ось-ось…

І навіть якщо ведмідь не роздере її зараз — світ знищить її, бо слабка. І відчуває не так. І чинить опір.

Людина все говорила. Нахиляла голову, і хотілося дивитися, і її чудні білі пальці тихенько рухались, і суглобці на руках трошки-трошки згиналися дивно.

Захотілося торкнутися цих смішних, непотрібних і дивних людининих суглобчиків. Ведмедеві вперше захотілося торкнутися. Досі його хутро оберігало від доторків, він нічого не знав. Ніби тільки колись давно, в дитинстві було торкнутися носом…

Людина простягла до ведмедя руку. Якби їй знаття, як важко звіриному тілу отак незручно простягти свою лапу! Але знайшовся відповідний м’яз. Такий слабий, такий непевний. Це знову здивувало, бо досі звір знав усі свої м’язи. Усі були міцні.

Людина все одно не мала влади над великим вивершеним звіром і не змогла б ніяк протистояти йому.

Просто ішов за нею, дивився, як згинаються дивні крихкі суглоби, ладно вигинається шия і означує збоку довгі кісточки, коли дівчина повертає голову і дивиться на свого ведмедя.

Галина Ткачук народилася в серпні 1985-го року, і відтоді по черзі наставали ії хороші і погані часи. І всі речі, котрі здавалися неймовірними, із нею сталися. Тож життя змінювалося щодня, кожним можливим способом.

Галя Ткачук читає ті книжки, котрі її знаходять, дуже любить пісні, в яких є гарні вірші, і музику, в якій є привід для танцю.

Вона знає, що люди мають силу…