На ліжкові спала жінка.

У будь-якому нежиттю основна проблема в тому, що він — запальний процес у голові.

Я сперлася спиною на край ліжка і навмисне вдарила жінку потилицею.

Хропіння змовкло, почувся якийсь радісний звук.

І тут раптом хтось взявся мене душити.

І ніби одразу це заняття кинув.

Я закрила очі. Я зрозуміла: жінка прокинулась і сіла мені на плечі. Її нижня сорочка і коричневі колготки мали сильний запах.

Її суглоби були якісь неправильно гнучкі, ніби кожен міг згинатися у три напрямки. Вони міцно обхопили мій тулуб.

Подзвонив телефон. Я підбігла, але слухавку схопила жінка на моїх плечах і високою пташиною мовою говорила з кимсь хвилин п’ять.

Я тим часом пробувала від неї звільнитися.

Я збила їм телефонну розмову.

Жінка видала якийсь тонкий писк.

Тоді я побігла по коридору і вдарила нею в стіну. Я бігала квартирою і била свою жінку об стіни. Вона кричала і тягла мене за волосся, закривала руками мої очі.

Тому я вибігла на балкона, відкрила велике вікно на своєму шостому поверсі і спитала, чи вона, бува, не боїться.

Дівка київська, мозок боярський, розум — вінницький, — сказала жінка.

І засміялася.

Я зрозуміла; це жарт.

Вона схопила руками дроти для сушіння шмаття, і гралася ними, і відчепила від них кілька прищепок. І вчепила мені на вухо.

Я вирішила потерпіти. Я вирішила подумати.

Я довго стояла на балконі із відчиненим вікном, і жінка сиділа на мені.

І ми обидві змерзли.

Я дивилася вниз на сніг, я не знала, куди дивилася вона.

Я подумала: коли ж вона із мене злізе?

А потім подумала: одне з двох: або злізе або не злізе.

Коли я народжу дівчинку, я носитиму її на плечах. Це дуже зручно, це звільняє руки.

Я закрила вікно.

Але народилася не дівчинка, а десь через рік народився Іоаникій.

А потім почергово наставали мої хороші і погані часи.

Потім я, треба сподіватися, помру і стану від сурм Архангелів.

Тієї зими ми з Лютим добре стусувалися.

Бо розумом він був не набагато старший за мене. Не знаю вже, як там у нього з віком.

Він казав, що п’є потроху Дніпра, тому ніколи не помре. Не знаю навіть, що тут казать.

Моя мама працювала тоді на пошті. І якщо їй потрібно було щось зробити вдома, я мусив розносити людям телефонні рахунки і окремо — повідомлення про те, що їм за несплату скоро відключать телефон.

Телефонні неплатники селились, як на зло, не компактно, а жили у всіх можливих куточках Боярки. У дев’ятиповерхівках і в приватних будинках.

Ці повідомлення потрібно було вручати особисто.

Щоразу як ми із Лютим до когось заходили, це було настільки не в тему!

Двоє заморочених підлюдків являються на ваші очі: одне децильне (я), а вторе — у крапчастій шапці, і кажуть, що вам телефон скоро відключать, і вимагають натомість ваш підпис.

Я пишу це, хай прочитає Укртелеком.

Один раз таким чином ми ледь не попрощалися зі своїми життями.

Це було на вулиці Перерізаних Глоток.

Це було на вулиці Лєрмонтова.

Взагалі все зазвичай відбувалося так: я дивився на адреси, ходив, шукав вулиці і будинки, дзвонив у двері, питав того, чиє прізвище було на папірцеві, пояснював усю ситуацію, казав дату, до якої потрібно заплатити, вручав листочок і брав підпис.

Лютий весь цей час ходив за мною і триндів усякі речі.

Нерідко вони купи не трималися.

Лєрмонтова двадцять один я шукав досить довго. Це приватний сектор. Усе тоді замело, нічого не було видно. А таблички про номер свого будинку кожен чіпля, куди хоче. І ліхтарів немає. А тоді вже давно смерклося.

Нарешті ми знайшли двадцять перший будинок і застукали в браму.

Ніхто не заворушився, жодне вікно не засвітилося, тільки пес на цепу загавкав.

Ми стали на носочки і зазирнули на подвір’я.

Тут був лиш цей пес і повно снігу. Давно вже ніхто тут не прибирав і не ходив: від брами до дверей не було розчищено стежки.

І тоді я сказав:

— Піду.

А Лютий сказав:

— Іди.

Я пішов.

А пес побіг на мене, доки дозволяв йому цеп, і ледь не вхоп мене за ногу.