Шрифт:
Квітень засміялась і втекла.
— Хто з них — Листопад? — запитав я по тому в Лютого.
— Оті двоє.
— А хто той стройовий чувак?
— Котрий?
— Та отой. Накладає собі їжі.
— Тю! Дак це ж Вечір! Хіба ти його не впізнав?
Вечір підвів голову і посварився на нас п’ястуком.
На п’ястуці йому татуюваннями писало: «Жизнь».
У моїй голові спалахнуло!
— А покажи мені Вересня!
— Он.
— Покажи мені, хто з них — Мусон!
— Ось той.
— А Сонце?
Лю мовчки тицьнув на сутулу дівку з маленькими очима.
— А Дніпро! Покажи мені Дніпра!
Все обличчя Лютого спалахнуло!
— Ти хочеш бачити Дніпра?! Ти хочеш дивитися на самого Дніпра?!
Я закричав у відповідь:
— Та-ак!
Лютий зареготав і потяг мене у туалет.
Там ми стали разом на унітаз і він відкрив маленьке віконечко надвір.
— Дивися, дивися!
І я висунув у віконечко носа.
Зовсім поряд у вечірньому тумані пливла чорна ріка.
КРОВ
Чарівну силу можна губити і обрітати знов.
Чарівну силу можна бачити чужу.
Можна брати собі із землі скільки завгодно, коли дерева буяють і день свят.
Свят, свят, свят — так кажуть про ранок, день, вечір і ніч, коли все довкола буяє.
Тому Лютий — зовсім не свят.
Його сила має іншу назву.
Вона всередині води.
Рік назад Йов видав щось подібне.
Ми йшли разом попід лісом, і я роззирався, дивився на засніжені дерева, із кущів крав сніг, зминав і жбурляв у Йова, і кричав:
— Нині зима! Нині — зима!
Той підняв із землі суху гілку, постукав по ній і сказав:
— Зима всередині.
— Де?
— Тут! — Йов постукав нігтем по гілці. — Тобто не саме тут, але всередині. Ти бачиш дерева, кущі і сніг. А не зиму. Зрозумів?
Йов — знаменитий чарівник, він вміє воскрешати мертвих. Тому коли помре, може стати окремою галактикою.
Я ж — просто лежатиму у ямі. І все.
Допоки не просурмить Архангел.
Одна дівка, ім’я їй — Галя, казала, що не прокинеться від архангельських сурм. Тому коли всі повстануть від гроба, хтось окремо до неї підійде і заспіва:
Устань, устань, подоляночко, Устань, устань, молодесенька. Вмий своє личко, А личко біленьке, Берися у боки, Покажи нам скоки, Біжи до Дунаю, Бери молоденьку, Бери ту, що скраю.Та дівка родом із Поділля.
Вона каже, що ця пісня і гра саме про те, як мертва стає. І йде до річки.
Ми з Лютим ішли льодом на той берег.
Я сміливо ступав за ним, бо по ріці від тіла Лютого навсебіч розходився мороз.
Якийсь маленький тощий Березень ковзався поряд. І залетів Лютому на плечі, і звісився відти, як мавпеня. Так і їхав.
На середині річки на високій крижині воссідав Водяний Дідок. Закричав на нас:
— Теж мені, моду взяли — туди-сюди шастать! Шляються тут! Прояви!
Лютий із Березнем на нього навіть не озирнулися.
У темряві ми підійшли до пішохідного моста, коли почули зверхи людський крик.
Нам із Лютим нічого не було видно, зате у малого очі в темряві світилися і бачили все.
— Там походжає Високий Бог! — зашепотів Березень.
Ми з Лютим придивилися пильніше і побачили на височенних мостових підпорках малу фігуру, котра походжала там і час від часу щось викрикувала.
— Це що, справді Високий Бог? — спитав я у Лютого злякано.
— Тю! Ви що, дурні обоє? — Лютий вхоп мене за руку і потяг під міст, далі нашими шляхами. — То був такий самий малий, як оця абізяна. — Лютий тицьнув у Березня. — А Високий Бог — це вам не чувак на перилах. Це світло, Дніпро і свят. Людська кров — Теплий Високий Бог.
Лютий сказав це — і мені по шкірі пробіг мороз.
(Каже Лютий)
Маленький Березень глянув на Йоаникія і сказав мені:
— Його кров смикається. Або вся охолола.
Никій подивився на нас страшно і сказав:
— Я чую: тут хтось є. Тоне або пливе. Чиясь кров співає.
Ми з Березнем не чули.
Тоді Никій розвернувся і побіг, де кричала чиясь кров.
Ми бігли слідом.