Потім, як завжди, лягла на підлогу. Тільки так моя спина відпочиває.

Я тихенько ворушилася, і хребці ставали на місце.

Здається, жінка починала мене боятися. Можливо, нам треба було іще поговорити. Усе б стало на свої місця. Я не хотіла. Я перегортала язиком сережки у своєму роті. На них залишився смак моїх вух. Я любила смак своєї шкіри — у дитинстві найкращий харч були шкірки від вавок. Зрештою, у молодості також. Про свою старість я нічого не знала.

Вона встала і пішла по мені кудись. Так, ніби мене і не було зовсім. Я заспокоїлась.

Я заспокоїлась і заснула. Зубами донизу, щоб неможливо було забрати мої найкращі у світі золоті сережки.

Я прокинулась від холоду. Двері були відчинені. Жінка пішла. Добре, що вона мене так і не злякалася. Це була сильна жінка. Я посміхнулася. Таки сильна. Такі, мабуть, дужі руки. Добре ще, що вона не придумала мене душити. Я посміхнулася від такої невідповідної думки.

Рука моя затерпла. І це засмутило. Раніше вона затерпала, тільки якщо я спала на подушці. А зараз я спала взагалі на твердій поверхні — це дуже недобре, що рука тепер затерпла. Це знову щось із хребтом. Я поворушилася — кілька хребців знову тріснуло.

Рот мій був порожній. Я засміялася. Знову проковтнула свої сережки. Нічого, нічого, вони повернуться рано чи пізно.

Але є речі, які вже не повернуться.

Я пішла по кімнаті розшукувати їх.

Так, зник мій паспорт. Я засміялася. Паспорт, де я була заміжня за своїм одним знайомим. Він так косив від армії. Він запропонував: я тобі — мобілку, ти — виходиш за мене заміж.

Ту мобілку я вже десь загубила.

Якщо ти заглиблений у себе багато — то губиш речей достатньо.

Додайте сюди іще короткозорість.

Я нікому не казала, що заміжня.

Як ви, мабуть, здогадалися, його таки забрали в армію. Я не знаю.

Можливо, саме тому я і загубила ту мобілку. Щоб усе по-чесному.

Не знаю, все одно ми таки гарно провели час. Кілька разів у загс ходили. Сподобалися одне одному. І це немало. Я посміхнулася.

Все одно ми скоро розлучаємося.

Я посміхнулася. Я згадала кілька своїх улюблених пісень про прощання колишніх одружених…

Гроші мої були сховані надійно — у різні книжки і буклети з-під дисків. У тім була своя система.

Я навіть не перевіряла, чи вони на місці.

А гаманця вона витягла іще тоді, коли вперше розмовляла зі мною, і було темно, і йшов сніг, тож вона притискалася міцно до мене, щоб з-під пухнастого капюшона розглядіть моє лице.

Те саме, з-перед якого втік був кілька хвилин перед тим Ігор.

Шкода, що вона тоді мене не злякалась.

Чорт! Я вперіщила кулаком у стіну.

Як я цього не передбачила? Ну чому я подумала, що у мене нічого красти!?

Вона забрала мої чоботи!

Почекай. Я заспокоїлася. У мене ще були зимові мештики.

Ботинки.

У мене ще є шкіряні чоловічі напівкросівки-напівтуфлі. Чорні. І я думаю навесні пофарбувати їх у червоне. І колись розкажу чому.

Я поворушила шиєю — і пару хребців тріснуло. Швидка ниточка нерва дьорнулася у руці.

Це таки якесь порушення. Я пішла на кухню зробити чай.

Так, вона тут поїла. Це ж треба: вона зварила макарони із сосисками і лишила трохи мені. Я засмутилася, що думала про неї погано. Мені ця історія із жінкою перестала подобатись. Я згадала, із якої моєї вини усе почалось.

Під батареєю стояли чоботи. Тю! Я таки поклала їх під батарею. Я засміялася.

Останнім часом все більше людей питають, чого я сміюся. Спочатку був один, тепер вже троє. Треба це якось припиняти.

Що зникло — так це одна ковдра.

Я увімкнула радіо.

«Дякую тобі», — співав Вакарчук.

Я уявила, що мені цю фразу каже та жінка, загорнута десь зараз у ту ковдру.

«Будь ласка!» — сказала я щиро.

За вікном на снігу просто посеред ранку хтось виводив для моєї сусідки зверху ранкове привітання: «НЕ СЕРДЬСЯ. ВСЕ ЦЕ ПРАВДА»

Я засміялася.

Я прокинулася по-справжньому вночі від чийогось хропіння. Мені заклало носа.

Я дістала із кармана штанів серветку і спробувала прочистити носа. Серветка виявилася шматком туалетного паперу.