Можливо варто було б зробити лоботомію. Але саме зараз я поїм.

– Яке в тебе виправдання?

Очевидно, не мати мені спокою в "Смакоті", також. Я прокрутилася на стільці, і опинилася обличчям до Гебріела, що стояв поруч мене, тримаючи напій у руці.

– Моє виправдання на що?
– сказала я.

– На те, що ти дивишся на цю креманку морозива, наче це твій останній товариш на Землі. Я знаю виправдання свого перебування тут на самоті.

– І що це?
– запитала я.

– Мій батько отримав рознос від мера сьогодні, через відсутність будь-якого прогресу в розслідуванні. Це його перша справа відтоді як ми приїхали сюди і він не тільки не розплутав її, але й збільшилося число трупів.
– Він зробив великий ковток через соломинку.
– Твоя черга.

– Я ховаюся від усіх, кого знаю.

– Поганий час на бенкеті?

– Як ти знаєш, що я була там?

Його погляд ковзнув по всій довжині моїх ніг.

– Дівчата зазвичай не одягаються так для простого вечора в "Смакоті".

Я забула про мій наряд. Я потягнула поділ моєї сукні і прикрила трішки свої стегна.

– Так що ти тут робиш?

– Тато працює цілодобово, так що я не часто отримую домашні страви. Я якраз прикінчив своє замовлення, наприкінці бару, коли я побачив як ти увійшла. Не проти якщо я присяду? - Він показав жестом на порожній стілець поруч зі мною.
– Нам не обов'язково говорити про розслідування.

Я проковтнула трошки морозива і почала розмірковувати.

– Можливо, розмірковування про справу допоможе мені припинити думати про ... інші речі.

Гебріел сів та вивчав моє обличчя декілька секунд.

– Джастін Спелмен насолив тобі, чи не так?

Я зиркнула на нього.

– Вибач. Повернемося до справи.

– Що не-будь про Біллі?
– запитала я.

– Ще ні. Вони збираються порівняти кулю, з кулею з першої жертви, і подивитися чи вони не співпадуть. Але це й усе, що вони мають.

– А що трапилося з Джоелем Мартеллі і викраденою машиною?
– запитала я.

– Виявляється, він взяв її в якоїсь дівчини в Бостоні, з якою він теж зраджував жертву. Вона відмовилася висувати обвинувачення і ми більше не маємо нічого аби затримувати його, отож він поїхав.
– Він похитав головою.
– Жертва дійсно знала, як їх вибрати, егеж?"

– Чому ти це робиш?- запитала.

– Що роблю?

– Ти завжди називаєш її "жертва". У неї було ім'я, ти ж знаєш. Вікторія. Я ні разу не чула, щоб ти його вимовляв. Чому так?

Його обличчя стало яскраво-червоним, і він відвернувся від мене. Що сталося з ним? Він був збентежений, через те що я спіймала його на використанні поліцейського сленгу? Або він був сердитий?

– А як, щодо тебе?
– відрізав він.
– Ти ще щось вловила?

Він використовував свої пальці, щоб зробити лапки, коли він сказав "вловила". Це розлютило мене.

– Ти знущаєшся з мене?

– Ні. А ти, що обороняєшся? В тебе є для цього причини?

– Я не маю жодних причин оборонятися. Я та, хто приїжджає на місце злочину, де б воно не було.. Я та, хто знайшла отвір у стелі на місці злочину. Я та, хто змусила Джоні говорити. Я та, хто знайшла записку Біллі.

Губи Гебріела стиснулися в тонку лінію.

– І жодна з цих речей не має ніякого відношення до надприродних здібностей. Ти розумна і використовуєш здоровий глузд. Ось і все.

Моя ложка голосно впала на прилавок. Я не могла повірити, що він поводиться наче вилупок. Після усього що було, він й досі думав, що я фальшивка. Я хотіла заплакати. Я хотіла вдарити його. Натомість, я встала і пішла геть.

Парковка була досить порожньою для цього часу ночі. Дощ, що йшов зранку, почався знову. Повільний дощ капав мені на шкіру. Це не було бридко, враховуючи, як волого було зовні, але чекання на таксі було огидним. Але я точно не збиралася повертатися назад.

– Клер!

Я розвернулась.

– Залиш мене в спокої, Гебріел.

– Вибач.

– Повертайся всередину.

– Прошу, просто вислухай.
– Він тримав мене за плечі, змушуючи поглянути на нього. Дощова крапля лишила слід на його щоці. Його очі благали, наповнені стражданням.
– Я - козел.

Я повільно кивнула.

– Продовжуй...

– Я не знаю, чому сказав ці речі. Тобто, я знаю чому. Тому що я не згоден з тим, чим твоя родина заробляє на життя. Але мені не подобається, що я продовжую робити тобі боляче через це. Ти хороша людина і подобаєшся мені.
– Він зупинився і додав.
– Більше, ніж повинна.

Я мовчки нагадала собі дихати.

– Вибач, що сказав таке. Це... моє минуле...

Я думала, що він збирається пояснити більше, але замість цього він поцілував мене. По-справжньому поцілував мене. Мене ніхто не цілував крім Джастіна. Мені пощастило, що він тримав мене за плечі, тому що мої коліна ослабли, і я була певна, що не відчуваю своїх ніг. Він невпевнено опустив свої руки на мій поперек. Мій рот відкрився під його, поглиблюючи поцілунок. Він застогнав і притягнув мене ще міцніше до свого тіла.