— Ходор? — запитав він, знітившись.

— Ходор, — погодився Бран, хай би там що це мало означати.

Отримавши своє задоволення, хал Дрого підвівся зі спальних циновок і став над нею, мов казковий велетень. Його шкіра виблискувала темним спижем у світлі вогню з жарівниці, а на широких грудях де-не-де виднілися старі рубці. Чорнюще волосся, ніяк не заплетене, спадало плечами і спиною значно нижче від пояса. Його чоловіча міць мокро блищала. Рот хала кривився у посмішці під довгими вислими вусами.

— Огир, що покриє світ, не потребує залізного сідала.

Дані підвелася на лікті, щоб краще глянути на нього, такого високого і величного. Його волосся вона любила найдужче. Він ніколи його не зрізав, бо не знав поразки.

— Було проречено, що огир побіжить до усіх кінців землі, — мовила вона.

— Кінець землі настає біля солоного чорного моря, — миттю відповів Дрого. Він вмочив шматок тканини у балійку теплої води, щоб витерти зі шкіри піт та олію. — Жоден кінь не біжить отруйною водою.

— Вільні Міста мають тисячі кораблів, — мовила до нього Дані, уже вкотре. — Дерев’яних коней з сотнями ніг, що летять через море на повних вітру крилах.

Хал Дрого не бажав цього чути.

— Годі базікати про дерев’яних коней та залізні сідала.

Він впустив ганчірку і став одягатися.

— Цього дня поїду травою полювати, жінко-дружино, — оголосив він, надягаючи мальовану жилетку і застібаючи широкого паса з важкими срібними, золотими і спижевими бляхами.

— Так, моє сонце-та-зорі, — відповіла Дані. Дрого збирався узяти з собою кревноїзників і здобути хракара, велетенського степового білого лева. Якщо вони повернуться з удачею, її вельможний чоловік буде шалено радий, і тоді, можливо, погодиться її вислухати.

Він не боявся жодного дикого звіра, як і жодної людини у цілому світі, але море — то була зовсім інша справа. Дотракійці бачили у воді, яку не могли пити коні, нечисту гидоту. Живі сіро-зелені простори океану наповнювали степовиків забобонною відразою. Вона знала півсотні різних справ, у яких Дрого був сміливіший і зухваліший за інших степових ватажків… та не у цій. Якби ж вдалося заманити його на корабель…

Щойно хал і його кревноїзники взяли луки й поїхали геть, Дані покликала служниць. Її тіло розпухло і стало таким незграбним, що вона вже не уявляла себе без допомоги їхніх сильних та вмілих рук, хоча свого часу почувалася так ніяково, коли вони юрмилися і поралися навколо. Вони чисто її відтерли і спорядили у піщаний шовк, який ніде не тиснув і вільно струменів за вітром. Поки Дорея розчісувала їй волосся, вона послала Джихікі шукати пана Джорага Мормонта.

Лицар з’явився відразу. На ньому були штани з кінської шкіри і мальована жилетка, як на степовику. Жорстка чорна шерсть вкривала кремезний торс і м’язисті руки.

— Моя принцесо. Як я можу служити вам?

— Ви маєте поговорити з моїм вельможним чоловіком, — відповіла Дані. — Дрого каже, що огир, який покриє світ, стане володарем над усіма царствами землі, але не мусить їхати через отруйну воду. Він хоче повести халазар на схід, щойно народиться Раего, аби там плюндрувати землі навколо Нефритового моря.

Лицар задумався.

— Хал ніколи не бачив Семицарства, — відповів він. — Воно для нього ніщо. Навіть коли він про нього згадує, то уявляє собі кілька невеликих островів та міст, що липнуть до скель на зразок Лората або Лиса, оточені буремними морями. Багатства сходу мають здаватися йому більшою спокусою.

— Та він же мусить їхати на захід! — у відчаї заперечила Дані. — Прошу вас, допоможіть мені його переконати.

Вона ніколи не бачила Семицарство так само, як і Дрого, проте їй здавалося, що з переказів свого брата вона взнала його, як рідне. Візерис обіцяв їй тисячу разів, що одного дня відвезе її туди, але його обіцянки померли разом з ним.

— Що б не робили дотракійці, вони мають на це свій час і свої причини, — відповів лицар. — Майте терпець, принцесо. Не повторіть помилки свого брата. Ми поїдемо додому, я обіцяю.

Додому? Їй стало сумно від цього слова. Пан Джораг мав свого Ведмежого острова, а що мала вона за домівку? Кілька казок, кілька імен, що повторювалися урочисто, наче слова молитви, згасаючі спогади про червоні двері… чи мав Ваес Дотрак стати навіки її домівкою? Коли вона дивилася на бабів-дошхалін, чи не бачила вона у них своє майбутнє?

Пан Джораг, мабуть, помітив сум на її обличчі.

— Уночі прийшов величезний караван, халісі. У чотири сотні коней, з Пентоса через Норвос і Кохор, з караван-баші Байяном Вотирісом на чолі. Можливо, Іліріо прислав з ним листа. Чи не бажаєте відвідати Західний Базар?

Дані поворушилася.

— Так, — відповіла вона, — бажаю.

Базари пожвавлювалися, коли приходив караван. Ніколи не знаєш, які скарби купці привезуть цього разу. А ще добре буде знову послухати, як люди говорять валірійською — тією самою, що у Вільних Містах.