— Якби я гадав знову побачити війну на власні очі, то їв би менше вугрів, — мовив він до Кетлін, коли зустрів її корабель, і ляснув по величезному череві обома долонями з тлустими опецькуватими пальцями. — Та мої хлоп’ята проводять вас до сина, не турбуйтеся.

Його «хлоп’ята» були старші за Кетлін, і на превеликий жаль, занадто нагадували власного батька. Панові Вилісу, здавалося, досить іще кількох вугрів, аби теж не змогти сісти на коня; Кетлін усім серцем жаліла бідну тварину. Пан Вендел, молодше «хлоп’я», видався б їй найтовщим чоловіком на світі, якби не знайомство з його батьком та братом. Виліс розмовляв спокійно, сухо, ввічливо, Вендел галасував та реготав; обоє мали величезні моржові вуса і голови лисі, мов дитячий задок. Жоден не мав одягу, не змережаного плямами від жирної їжі. Та все ж обоє припали їй до душі, бо везли її до Робба за наказом свого батька. На краще вона й сподіватися не могла.

Її втішило те, що син вислав споглядачів на всі боки, навіть на схід. Ланістери, ясна річ, прийшли б із півдня, але добре, що Робб мав обережність. «Мій син веде військо на війну», подумала вона, аж не вірячи собі. Вона відчайдушно боялася за нього, як і за Зимосіч, але відчувала й певну гордість. Рік тому Робб був іще малим хлопчиною. «Хто він зараз?», питала вона себе.

Розвідники побачили прапори Мандерлі — білого водяника з тризубом у руці, що встає з блакитно-зеленого моря — і тепло привітали прибулих. Почет привели до високого місця, досить сухого, аби стати табором. Пан Виліс наказав зупинитися і залишився зі своїми людьми, щоб наглянути за вогнем та кіньми, поки його брат Вендел вирушив з Кетлін та її дядьком, аби відвезти поштиві вітання від їхнього батька до свого повелителя.

Грунт під копитами коней був м’який та вологий. Місцевість знижувалася; вони їхали повз димні вогнища, складені з торфу, довгі конов’язі, вози, навантажені сухарями та солониною. На кам’янистому пагорбку стояло шатро князя з важкими ташними стінами. Кетлін упізнала корогву: лось-бик Роголісів, бурий на темно-жовтогарячому тлі.

Відразу за ними, крізь пасма туману, вона побачила стіни та башти Калин-Копу… чи те, що від них лишилося. Величезні чорні базальтові каменюки, завбільшки трохи не з сільську хату, валялися розкидані та поперевертані, мов дитячі дерев’яні кубики, ще й наполовину потонули у м’якому болотистому грунті. Від зовнішньої стіни, яка колись не поступалася мурові Зимосічі, більше нічого не лишилося. Головна дерев’яна вежа за минулі тисячоліття зникла зовсім; хіба що залишки гнилих колод позначали місце, де вона колись стояла. Від величезної твердині першолюдей залишилися три стінові башти… там, де раніше було двадцять, якщо вірити казкарям.

Вартова Башта виглядала досить цілою, навіть могла похвалитися муром у кілька стоп заввишки по обидва боки. Башта-П’яниця у болоті, де колись стрічалися південний та західний мур, похилилася, наче людина, яка хоче виблювати повне черево вина у канаву. Висока та струнка Башта Дітей, де колись за легендою діти лісу закликали своїх безіменних богів наслати на ворогів молот вод, втратила половину свого вінця. Скидалося, наче якийсь велетенський звір відкусив шматок від зубців нагорі башти і сплюнув покришений камінь у болото. Всі три башти позеленіли від моху. На північному боці Вартової Башти між каменями росло дерево з покрученим гіллям, прикрашеним білою мереживною ковдрою «привидової шкури».

— Змилуйтеся, боги! — вигукнув пан Брінден, коли побачив вид перед собою. — То оце хвалений Калин-Коп? Та він годиться хіба що…

— …влаштувати ворогові смертельну пастку, — закінчила за нього Кетлін. — Я знаю, який він з виду, дядечку. Я й сама думала так само, коли вперше побачила, та Нед запевнив, що ця руїна грізніша для ворогів, аніж здається. Три вцілілі башти обступають прохід з усіх боків, і ворог мусить іти просто між ними. Болото тут зовсім непрохідне, повне зрадливих пісків та багвин, а змії аж кишать. Аби взяти приступом якусь із башт, доведеться пройти по пояс у грязюці, перетнути рів, повний левоящерів, і залізти на стіни, слизькі від моху. І все це під стрілами лучників з двох інших башт.

Вона похмуро всміхнулася до дядька.

— А коли настає ніч, з’являються примари: холодні мстиві привиди півночі, голодні до крові південників.

Пан Брінден реготнув.

— Нагадай мені тут не затримуватися. Ще зранку я й сам був південником.

Верхівки усіх трьох башт прикрашали військові корогви. Променясте сонце Карстарків висіло на Башті-П’яниці нижче лютововка; на Башті Дітей так само під прапором Старків тріпотів Великоджонів велетень у розірваних кайданах. Але на Вартовій Башті знамено Старків майоріло саме. Робб розташувався саме в тій башті; туди й вирушила Кетлін разом з паном Брінденом і паном Венделом, обережно спрямовуючи коней по загаті з колод та дощок, прокладеній через чорно-зелену грязюку.

Вона знайшла сина у оточенні батькового значкового панства, у палаті з протягами, де у чорному комині диміло складене з торфу вогнище. Він сидів за важким кам’яним столом перед купою мап та паперів, заглиблений у розмову з Рузом Болтоном та Великоджоном. Спершу він її навіть не помітив… хоча помітив вовк. Великий сірий звір лежав коло вогню, та коли Кетлін увійшла, підвів голову і зустрів її погляд своїми золотавими очима. Пани й князі один за одним замовкли, Робб підняв очі, помітивши раптову тишу, і побачив її.

— Матінко?! — повним глибокого почуття голосом перепитав він.

Кетлін бажала б побігти до нього, розцілувати його прегарне чоло, схопити в обійми і тримати так міцно, щоб ніяка біда не зачепила… та перед усім його панством не насмілилася. Тепер він виконував чоловічі обов’язки; материні пестощі тільки б усе зіпсували. А тому вона затрималася на дальньому кінці великої базальтової плити, що правила тут за стіл. Сірий Вітер скочив на ноги і потрусив через палату до неї; такого здоровезного вовчиська Кетлін не те що ніколи не бачила, а й досі не уявляла.