— Агго, опусти-но те барило.

Агго зиркнув на Дані. Вона завагалася, тоді кивнула.

— Пане Джорагу, що трапилося?

— В мене спрага. Відкривай, винарю.

Купець вишкірився.

— То вино для халісі, а не для… різних там.

Пан Джораг підсунувся ближче до прилавку.

— Як не відкриєш, розіб’ю його твоєю головою.

У святому місті він не мав при собі іншої зброї, окрім рук — великих, міцних, небезпечних, укритих цупкою темною шерстю. Проте й їх було досить. Виняр хвильку повагався, тоді узяв молотка і вибив корка з барильця.

— Наливай, — наказав пан Джораг. Четверо молодих воїнів з хасу Дані вишикувалися позаду нього, шкірячи зуби і дивлячись темними мигдалевими очима.

— Пити таке розкішне вино, не давши йому трохи подихати — це злочин, — мовив виняр, не відкладаючи молотка.

Джохого потягся за батогом на поясі, та Дані зупинила його легким дотиком до руки.

— Роби, як каже пан Джораг, — мовила вона. Навколо вже зупинялися люди, аби повитріщатися.

Купець кинув на неї короткий похмурий погляд.

— Як бажає принцеса. — Щоб підняти барильце, він відклав молотка. Тоді налив два келишки-наперстки так майстерно, що не пролив ані краплі.

Пан Джораг підняв одного келишка і понюхав, кривлячись.

— Солодке, га? — мовив виняр з посмішкою. — Відчуваєте садовину, пане? То пахощі Вертограду. Спробуйте, мосьпане, і тільки смійте сказати, що це не найшляхетніше вино з усіх, які потрапляли вам до рота.

Пан Джораг простягнув келишка йому.

— Ти куштуй першим.

— Я? — розсміявся виняр. — Я не вартий цього збору, мосьпане. Виняр, який сам п’є те, що продає, багато не вторгує.

Він посміхався дружньо і весело, та вона бачила в нього на чолі піт.

— Ти вип’єш, — мовила Дані холодніше за лід. — Спорожни келих, або я накажу тримати тебе, а пан Джораг заллє у горлянку все барило.

Виняр знизав плечима, потягнувся до келиха… але натомість схопив барило і жбурнув у неї обома руками. Пан Джораг кинувся до неї, відштовхуючи геть з місця, де вона стояла. Барило вдарило йому в плече і розтрощилося на землі. Дані запнулася і не встояла.

— Ні! — закричала вона, витягаючи вперед руки, щоб запобігти падінню… і тут Дорея впіймала її за плечі та смикнула назад, тож замість впасти на живіт, Дані стала на коліна.

Торговець перестрибнув через прилавок і кинувся між Агго та Рахаро. Кваро потягся за арахом, якого не мав при собі, а тим часом білявий відштовхнув його убік і чкурнув проходом. Дані почула ляск батога Джохого, побачила, як шкіряний ремінь язиком лизнув ногу купця і завився навколо неї. Чоловік простягнувся на землі долілиць.

Миттю набігло з десяток охоронців каравану. З ними був сам хазяїн, караван-баші Байян Вотиріс — миршавий норвосець зі шкірою мов старий пергамен і кущавими блакитними вусами аж до вух. Він, схоже, зрозумів, що тут відбулося, без жодного слова.

— Заберіть оцього геть, і хай він чекає ласки хала, — наказав він, показуючи на чоловіка, простягнутого на землі. Двоє охоронців підсмикнули торговця на ноги.

— Його товар я віддаю вам у подарунок, принцесо, — продовжив караван-баші. — Як вибачення за те, що хтось із мого каравану насмілився на подібне.

Дорея та Джихікі допомогли Дані підвестися. Отруйне вино стікало з розбитого барила у грязюку.

— Як ви знали? — запитала вона пана Джорага, тремтячи. — Як?

— Я не знав, халісі, аж допоки він не відмовився пити. Але я боявся цього, щойно прочитав листа магістрата Іліріо. — Його темні очі пробігли обличчями незнайомців з базару. — Підемо звідси. Краще говорити про це деінде.

Дані мало не плакала, поки її несли назад. У роті стояв смак, який вона добре знала — смак страху. Роками вона жила, боячись Візериса, боячись розбудити дракона. Але стало ще гірше. Зараз вона боялася не за себе, а за дитину. Мабуть, син відчув її жах, бо неспокійно завовтузився всередині. Дані лагідно погладила живіт, шкодуючи, що не може дістатися до нього, торкнутися, втішити.

— Ти кров дракона, мій маленький, — прошепотіла вона за щільно засунутими завісами, погойдуючись у ношах. — Ти кров дракона, а дракони нічого не бояться.

Під порожнистим земляним пагорбом, який правив їй за домівку у Ваес Дотраку, Дані наказала всім піти, крім пана Джорага.

— Розкажіть мені, — наказала вона, відкинувшись на подушки. — Це Узурпатор?

— Так. — Лицар видобув складеного пергамена. — Ось лист до Візериса від магістрата Іліріо. Роберт Баратеон пропонує землю та князівський титул за вашу смерть або ж за смерть вашого брата.

— Мого брата? — Вона схлипнула, майже сміючись. — Він ще не знає, так? Тож Узурпатор має віддячити Дрого князівським титулом.