Цього разу вже її смішок почувся майже схлипом. Вона обійняла себе, мов ховаючись.

— За мою смерть, сказали ви. Тільки мою?

— Вашу і дитини, — похмуро відповів пан Джораг.

— Ні. Він не отримає мого сина. — Вона не стане плакати, вона сама так вирішила. Вона не стане труситися від жаху. «Узурпатор розбудив дракона», мовила вона до себе… і її очі глянули на драконячі яйця у гнізді з темного оксамиту. Невірне світло каганців пустило візерунки їхньою кам’яною лускою. У повітрі навколо яєць танцювали тремтливі порошинки нефритового, кармазинового і золотого кольору, наче двірські навколо короля.

Чи безумство охопило її тоді, породжене страхом? Або ж якась дивна мудрість прокинулася у крові? Дані сама не знала. Вона раптом мовила:

— Пане Джорагу, запаліть жарівницю.

— Халісі? — Лицар подивився на неї занепокоєно. — Тут дуже тепло. Ви упевнені?

Ніколи ще вона не була упевненішою.

— Так, я… мене якось морозить. Запаліть жарівницю.

Він вклонився.

— Як накажете.

Коли вугілля розжарилося, Дані відіслала пана Джорага. Щоб зробити задумане, вона мала залишитися сама. «Безумство», казала вона до себе, коли підіймала чорно-кармазинове яйце з оксамиту. «Воно потріскається і згорить, а воно ж таке гарне; пан Джораг назве мене дурепою, коли я його зіпсую», та все ж…

Узявши яйце обома руками, вона понесла його до вогню і опустила у розпечене вугілля. Здавалося, що чорна луска п’є жар і набуває від нього блиску. Вогонь лизав камінь маленькими червоними язичками. Дані поклала два інші яйця у полум’я поруч із чорним. Коли вона відступала від жарівниці, подих тремтів у неї в горлі.

Вона дивилася, аж поки вугілля не перетворилося на попіл. Іскри злітали догори і вилітали геть через отвір-димар. Гаряче повітря тремтіло і звивалося хвилями навколо драконячих яєць. Більше нічого.

Пан Джораг казав: «Ваш брат Раегар був останнім драконом». Дані з сумом зиркнула на яйця. Чого ще вона чекала? Тисячу тисяч років тому вони були живі, але давно перетворилися на гарні камені. З них не міг вийти дракон. Дракон — це повітря і вогонь. Це жива плоть, а не мертвий камінь.

Доки хал Дрого повернувся, жарівниця знову вистигла. Кохолло він за ним в’юкову кобилу, через спину якої висів велетенський білий лев. На небі саме з’являлися зірки. Хал сміявся, зіскакуючи з огиря і показуючи їй шрами на нозі, де хракар прорвав штани пазурями.

— Я зроблю тобі накидку з його шкури, місяцю мого життя, — пообіцяв він.

Коли Дані розповіла йому про те, що сталося на базарі, сміх припинився, і хал Дрого принишк.

— Цей отруйник був першим, — попередив його пан Джораг Мормонт, — але не останнім. За князівський титул люди багато чим ризикнуть.

Дрого деякий час мовчав. Нарешті він мовив:

— Той продавець отрути тікав від місяця мого життя. Нехай тепер біжить за нею, добре біжить. Джохого, Джораг-андал, кожному з вас я кажу: візьміть будь-якого коня з моїх табунів, і він стане вашим. Тільки не беріть мого рудого і ту срібну, яку я подарував місяцеві мого життя на весілля. Я дарую вам коней за те, що ви зробили.

— Раего, синові Дрого, огиреві, який покриє світ, йому я теж обіцяю подарунок. Йому я подарую те залізне сідало, де сидів батько його матері. Я віддам йому Семицарство. Я, хал Дрого, так сказав.

Він підвищив голос і підняв кулака до неба.

— Я поведу мій халазар на захід, туди, де закінчується світ, і поїду дерев’яними конями через солону чорну воду, як жоден хал іще не їздив. Я повбиваю людей у залізних сорочках і зруйную їхні кам’яні шатра. Я згвалтую їхніх жінок, візьму їхніх дітей у неволю і привезу їхніх переможених богів до Ваес Дотраку, щоб вони вічно вклонялися Матері Гір. Так обіцяю я — Дрого, син Бгарбо. Так я присягаюся вчинити перед Матір’ю Гір, і хай зірки засвідчать мої обітниці.

Його халазар виступив з Ваес Дотраку через два дні, прямуючи на південний захід через степи. Хал Дрого їхав попереду на своєму великому рудому огирі, з Даянерис на срібній при боці. Виняр поспішав слідом пішки, голий, з ланцюгами на шиї та руках. Ланцюги були припнуті до збруї Даніної срібної. Вона їхала вперед, а він босий біг слідом, запинаючись. Ніяка шкода йому не загрожувала… поки він не падав і не відставав.

Крізь пасма туману вона бачила, хай не розбираючи достеменно, корогви, які майоріли вдалині — білі, з темною плямою в середині. Та пляма могла бути тільки лютововком Старків, сірим на крижаному полі. Уздрівши прапори на власні очі, Кетлін зупинила коня і схилила голову на знак подяки. Боги зглянулися. Вона не спізнилася.

— Вони чекають на наше прибуття, пані, — мовив пан Виліс Мандерлі, — як і обіцяв наш вельможний батько.

— То не примушуймо їх чекати, шановний пане. — Брінден Таллі вдарив острогами коня і рушив баскою ристю до прапорів. Кетлін поїхала поруч.

За ними вирушили пан Виліс зі своїм братом Венделом, ведучи зібране ними військо десь у півтори тисячі вояків: двадцять з гаком лицарів, стільки ж зброєносців, дві сотні кінних латників, мечників, легких охочекомонних, решта — піхота, озброєна списами, рогатинами й тризубами. Князь Виман залишився вдома, щоб захищати Білу Гавань, бо у свої майже шістдесят років надто роздався вшир, аби сідати верхи.