Божегай являв собою острівець покою серед гармидеру Зимосічі. Ходор пробрався крізь щільно порослі дуби, залізодерева, вартові сосни до тихого ставка біля серце-дерева. Він зупинився під покрученими гілками оберіг-дерева, мугикаючи про себе. Бран простяг руки над його головою і витяг себе з кошика, волочачи мертві ноги крізь отвори.

Він повисів трохи, гойдаючись, і червоне листя гладило йому обличчя, а тоді Ходор зняв його і посадовив на гладкий камінь коло води.

— Хочу побути сам, — сказав Бран. — Іди купайся. Іди до ставків.

— Ходор.

Ходор затупав між деревами і зник. На тому кінці божегаю, під вікнами гостьового будинку, підземне гаряче джерело живило три невеличкі ставки. Вода у них парувала день і ніч, а стіна, що височіла поруч, геть уся заросла мохом. Ходор ненавидів холодну воду і пручався, як дикий кіт, коли йому погрожували милом, але в гарячому ставку міг сидіти годинами, щасливий, гучно відригуючи в лад зі ставком, коли з темних зелених глибин здіймалися бульки і лускали на поверхні.

Літо посьорбав води і вклався обабіч Брана. Хлопчик почухав вовка під щелепою, і на якусь мить обидва насолоджувалися покоєм. Бранові завжди подобалося в божегаю, навіть до того, як з ним сталося лихо, але останнім часом його тягнуло сюди все сильніше. Навіть серце-дерево більше не лякало його так, як колись. Глибокі червоні очі, вирізані у блідому стовбурі, спостерігали за ним, як і раніше, але зараз вони його чомусь втішали. Він казав собі, що боги наглядають за ним. Старі боги, боги Старків, першолюдей і дітей лісу. Боги його батька. Він почувався безпечно на їхніх очах. Глибока тиша серед дерев допомагала думати. Бран багато думав, відколи впав. Думав, мріяв, балакав з богами.

— Будьте ласкаві, зробіть так, аби Робб нікуди не пішов, — тихо молився він. Провів рукою по холодній воді, пускаючи ставком хвильки. — Примусьте його лишитися вдома. Або, якщо вже він мусить піти, то хай повернеться додому цілий, разом з паном батьком, матінкою та дівчатами. А ще зробіть так… щоб Рікон зрозумів.

Відколи його маленький братик дізнався, що Робб вирушає на війну, то оскаженів, як зимова буря: по черзі то лив сльози, то спалахував гнівом. Малий відмовлявся їсти, плакав та верещав по ночах, навіть буцнув Стару Мамку, яка намагалася заспівати йому колискової. А наступного дня зник. Робб відрядив на його пошуки половину людей у замку, і коли нарешті його знайшли у крипті, Рікон змахнув на них іржавим мечем, витягнутим з рук мертвого короля, а Кудлай вискочив з темряви, пускаючи слину, як зеленоокий дідько. Вовк оскаженів майже так, як і сам Рікон: він вкусив Гейджа за руку, вирвав шматок м’яса з Мікенового стегна. Тільки Робб разом із Сірим Вітром спромігся вгамувати його. Фарлен прип'яв чорного вовка у псярні на ланцюг, але тепер самотній Рікон плакав ще гіркіше.

Маестер Лювин радив Роббові лишитися у Зимосічі. Про це благав і Бран — заради Рікона, та й заради себе самого, але брат тільки вперто хитав головою і казав:

— Я не хочу йти. Але мушу.

Не те щоб він брехав. Бран розумів, що хтось таки мусить рушити на південь, аби втримати Перешийок і допомогти Таллі у війні проти Ланістерів. Але ж не обов’язково саме Робб. Він міг би поставити військо під провід Гала Молена, Теона Грейджоя або когось із значкових панів Зимосічі. Маестер Лювин саме так і радив, але Робб нічого не хотів чути.

— Мій вельможний батько не послали б людей на смерть, боягузливо ховаючись за мурами Зимосічі, — мовив він голосом Робба-князя.

Робб тепер видавався Бранові напівчужим. Він змінився, став справжнім князем, хоча ще й шістнадцятих іменин не бачив. Це відчували навіть батькові значкові пани. Багато хто намагався випробувати його силу, кожен по-своєму. Руз Болтон та Робет Гловер змагалися за честь очолювати військо у битві. Перший вимагав коротко і різко, другий — з посмішкою та жартом. Дебела сивочола Маега Мормонт, по-чоловічому вбрана у кольчугу, вельми відверто заявила Роббові, що він їй наказів віддавати не буде, бо за віком у онуки годиться… а сама не заперечувала б видати за нього заміж власну онуку. Тихий та гречний князь Кервин — той-таки привіз із собою дочку на виданні, огрядну й негожу стару діву тридцяти років, яка сиділа ошую батька і очей не піднімала з миски. Веселун князь Роголіс дочок не мав, зате возив подарунки: одного дня — доброго коня, іншого — оленячий окіст, тоді викладений сріблом мисливський ріг, а навзамін нічого не просив… нічого, окрім певного городця, що відібрали в його батька, права полювання північніше від певного хребта і дозволу загатити Білий Ніж, якщо буде ласка його вельможності князя.

Робб відповідав усім з холодною гречністю, як міг би відповідати пан батько, і якось спромігся підкорити усіх своїй волі.

Коли князь Умбер, прозваний своїми людьми Великоджоном, бо на зріст не поступався Ходорові, а у плечах був удвічі ширший, пригрозив забрати своє військо додому, якщо в поході його поставлять позаду Роголісів або Кервинів, Робб відповів, що той може чинити, як йому завгодно.

— А коли ми впораємося з Ланістерами, — пообіцяв він, чухаючи Сірого Вітра за вухом, — то повернемося на північ, хутенько викуримо вас із вашого закута і повісимо за нехтування присягою.

Великоджон вилаявся, жбурнув глек пива у вогонь і заревів, що якась зеленіша за траву шмаркля ще стане йому погрожувати. Галіс Молен спробував був угамувати його, та Великоджон збив сотника сторожі з ніг на підлогу, перекинув стола і витяг з піхов найбільшого та найстрашнішого обіручного меча, якого Бран тільки бачив. Усі по лавах — його сини, брати і служиві люди — скочили на ноги і потяглися по зброю.

Але Робб мовив одне тихе слово, гарикнув звір, і за один миг ока князь Умбер лежав на спині, страшний меч крутився на підлозі за два кроки від нього, а з руки текла кров там, де Сірий Вітер відшматував йому два пальці.

— Пан батько вчили мене, що оголити клинка проти свого зверхнього володаря означає смерть, — мовив Робб, — та ви, мабуть, тільки хотіли порізати мені м’ясо.

Бранові засмоктало у животі, коли Великоджон зіп’явся на ноги, смокчучи криваві пеньки пальців… а тоді, на диво, здоровань зареготав!

— Жорсткувате в тебе м’ясо, — проревів він, — дідько його ріж!

І якось так вийшло, що після тієї пригоди Великоджон став правою рукою Робба, його найвірнішим поборником, розказував усім направо й наліво, що молодий князь — справжній Старк, і що краще їм усім гарненько схилити коліна, поки їх не відгризли геть.