Просто дивно, як швидко щезає кудись уся ця маса людей. Уже за одну-дві хвилини тільки на головній вулиці, що йде прямо від станції, можна побачити кілька чоловік; більше ніде нікого нема. Такий темп життя. В усьому відчувається темперамент воєнного часу.

Двоє вийшли з одного вагона і рухаються в одному й тому ж напрямку — по головній вулиці. Один — літній, вусатий, в робітничій кепці, другий — високий, білявий, блідий юнак іде за ним кроків за сорок. Через кілька хвилин передній звертає в провулок ліворуч, потім праворуч. В кінці вулиці він входить у двір і зникає в маленькому будиночку, але в ту ж мить з’являється знову і, відчинивши хвіртку, чекає біля неї. Коли другий, точно повторивши всі його повороти, проходить повз нього, він каже тихо:

— Заходь, Ганс, усе гаразд.

Невеличка світла кімната зустрічає їх готовим до вечері столом і таким ароматом кулінарії, який долинає разом з шкварчанням з кухні, що прибулі, навіть не перезирнувшись, починають якось дивно і, мабуть, безглуздо посміхатися. А втім, усе це не так просто, як може здатися. Сьогодні Ганс прокинувся близько шостої ранку, причому спав він лише три години; відтоді у нього в роті, крім двох склянок зельтерської води, які він випив на вулиці після повернення з полігона, нічого не було. Потім весь день він ледве міг поворухнути язиком — так сухо і терпко було в роті.

— Швидше мийте руки і сідайте до столу, у мене все готове, — каже тітка Марта, зайшовши до кімнати, щоб привітатися. — Е, Ганс, любий, що це з тобою, чи не занедужав?

— Стомився трохи, — посміхається Ганс, — та й голодний, правду кажучи… Ти мені даруй, тьотю Марто, але… ось дивись, — він підносить до її очей годинник, — через десять хвилин я повинен бути там, — він показує очима кудись угору. — Ви сідайте без мене.

Жінка щиро засмучена; вона безпорадно дивиться на чоловіка.

— Нічого не вдієш, Марто. Так треба, він має рацію. Треба, справді треба, розумієш?.. Іди, Ганс. Ми підождемо тебе. Не більше години, так же?

— Думаю, що так.

— Іди.

Ганс виходить у передпокій, відчиняє дверцята в крихітну комірчину; зігнувшись, так-сяк залазить туди, витягнувши заздалегідь якийсь мішок, потім ящик. Промінь кишенькового ліхтарика допомагає знайти потрібні сучки в дощаній перегородці… Бокова стінка відчиняється так, що Ганс, зіщулившись, ледве просуває в утворену щілину своє тіло. Тепер він «у себе». Спалахує лампочка.

Тут можна тільки сидіти — і то зігнувшись. Площа комірчини — метр на півметра. Він сидить на низькому ящику. Перед ним замість стола — полиця з однієї дошки, на ній зліва — панель передавача з ребристими ручками. Праворуч — ключ Морзе. Між ними, якраз під лампочкою, місце для зо шита.

Він кладе перед собою годинник, зошит, олівець вмикає передавач, чекає, поки розжаряться лампи, потім перевіряє «ефір».

Легкий стук у комірчину змушує його насторожитися.

— Це я, Ганс, відчини на хвилинку.

Ганс відчиняє.

— Ану тримай. А то ти, чого доброго, заснеш там, а мені так і чекати тебе до ранку? — З темряви в комірчину просувається рука з кухлем міцного, темно-коричневого чаю. — Ще не починав?

— Ні. Ще дві хвилини. Спасибі, дядю Віл… Ех, як це ти добряче придумав! Це ж мрія, найпотрібніше зараз… Велике тобі спасибі…

— Я тут ні до чого. Це все Марта. Ну, працюй. І пам’ятай: ми чекаємо…

Ганс надіває навушники, кладе руку на ключ, заплющує очі і — лине далеко на схід, разом із сигналами, що зриваються з його антени:

… cq… cq… cq… cq… eu2 bd

Через кілька хвилин він переключає антену на прийом. І слухає, повільно крутячи ручку настройки праворуч і ліворуч — у межах двох-трьох поділок лімба, зупиняючись і прислухаючись до щебетання сигналів, якими сповнений ефір…

І от він зупиняє ручки. Знайомі інтонації, як голос коханої, переривають його політ.

…та-ата, та-ата, та, та, тата-а…

Це він…

— …eu2bd… eu2bd…переходжу на прийом, — лунає в навушниках.

Ганс вмикає передавач на пійману хвилю.

— eu2bd слухайте… основні перешкоди усунені, прискорте перевірку за переданою раніше схемою розташування диполів, тоді повідомлю нову схему… антена зірвана вітром…

Кисть Ганса, плавно згинаючись до зап’ястя, рухається над ключем…

«Прощайте, товаришу Мюленберг, — думає він, стуляючи почервонілі повіки. — Ми виконаємо ваше завдання, чого б це не коштувало. І я не забуду вас ніколи…»