Він вийшов, насилу напустивши її а обличчя безтурботну посмішку.

— Що ж, спасибі, пане Мюленберг. Збережу їх на пам’ять про вас. Я писатиму ними тільки любовні листи… якщо доведеться.

Мюленберг сидів на тому самому місці, підвівши голову і уважно вдивляючись у Ганса.

— Гаразд, — сказав він. — Тепер скажіть, ви не помітили нічого… особливого?..

«Так… виходить, відійшло поки що», — подумав Ганс.

— У чому, власне? — обережно запитав він.

— Ну, в олівцях, звичайно?

Ганс розвів руками, знизав плечима від подиву.

— Нічого. Гарні, добротні олівці. Я не такий спеціаліст…

— Ну, тоді, виходить, усе гаразд, Ганс! Можете поздоровити мене з чудовим виконанням роботи. Останні дві ночі я майже цілком присвятив їй. Завдання полягало в тому, щоб викласти принцип Гросса якомога коротше і водночас вичерпно. Нарешті мені пощастило стиснути текст до одного аркуша ось із цього блокнота. Правда, аркуш списаний увесь, з двох боків, дрібним шрифтом. Там — усі пояснення, цифри, формули і три головні принципові схеми. Я зробив два примірники і сховав їх в оці олівці — довелося видовбати їх всередині, потім знову склеїти. Теж була робітка… Думаю, що тепер наш скарб можна спокійно винести звідси, на випадок обшуку, у вас нічого не знайдуть недозволеного. Як ви гадаєте?

— Все це… просто геніально, пане Мюленберг. Справді, можна подумати, що у вас солідний стаж конспіративної роботи… Ну й налякали ж ви мене цими олівцями!

— Знаю, Ганс. Усе бачив, — стомлено, без усмішки відповів інженер, заплющуючи очі і опускаючи голову на схрещені на столі руки. Сили раптом залишили його. — Вгадайте, що я зараз зроблю? — ледве чутно пробурмотів він.

— Нічого вгадувати, Вам треба спати, — Ганс швидко переклав на дивані подушку, розгорнув ковдру, потім узяв Мюленберга під руки і допоміг йому зробити ці нестерпно важкі чотири кроки. — І спіть досхочу, — сказав він суворо і голосно, так, щоб інженер встиг усвідомити ці слова як бажаний наказ, якому не можна не підкоритися.

Через хвилину Ганс переконався, що інженер виконує цей наказ.

Тоді він вийшов у «свою» кімнату, дістав з кишені олівці і довго розглядав їх, захоплено похитуючи іноді головою. Тепер його охопило почуття радісного задоволення: в цих олівцях — головне, те що потрібно.

І вся заслуга належала Мюленбергові, чудовій, самовідданій, мудрій, хорошій людині…

В ці останні дні в Ганса було багато турбот.

З допомогою друзів він організував невеличку майстерню — станцію для зарядки акумуляторів на околиці міста, якраз по дорозі на полігон. Туди була переправлена найвідповідальніша деталь іонізатора — концентричні соленоїди — електромагніти. Там складали і заряджали нові батареї акумуляторів. Усе це було потрібне для того, щоб якомога далі відтягти момент повного укомплектування машини. План був такий: коли везтимуть машину на полігон, вони заїдуть на цю зарядну станцію по акумулятори і електромагніти. Тоді вже буде мало шансів, що в них відберуть цілком готову до випробування машину — чого Мюленберг найбільше боявся.

А серед акумуляторних батарей там же готували і головну — четверту, яка визначала успіх і саме існування всього плану Мюленберга.

Коли Мюленберг, виходячи з стану небуття, там, на полігоні, в якомусь геніальному прозрінні раптом побачив цей єдино можливий спосіб вирвати з рук ворогів і знищити машину Гросса, він навіть не подумав про те, чи зможе роздобути матеріал, необхідний для здійснення цього способу. Треба було його дістати так чи інакше — от і все! Пізніше він ясно уявив собі, яке важке і небезпечне це завдання, але взявся виконувати свій план, виходячи з впертої, фатальної впевненості, що матеріал буде. Далі вступили в дію випадковості — таємниче явище, яке неодмінно приходить на допомогу кожному, хто дуже захотів чогось досягти. Це здається дивним і породжує майже містичну віру в «долю», «щастя», «удачу»… Але людина звичайно знає лише один ланцюг подій і не знає інших, а події ці, розвиваючись кожна логічно і закономірно, раз у раз перетинаються, стикаються — отут і виникають так звані випадковості.

В одного з друзів Ганса був дядько, не дуже ще старий, але зовсім сивий чоловік, якого молодші родичі почали називати дідом, бо в того була вже онучка, а ровесники — стариком.

Жив він у гірській місцевості, кілометрів за сто на південь від Мюнхена, в селі, на березі великого озера, де водилося багато риби. Власне кажучи, це озеро і було головним стимулом, що примусив його кинути місто і влаштуватися тут з дружиною та онукою і «фермою» з однієї корови. Дядько був завзятим і досвідченим рибалкою — любителем-вудочником. За чотири роки, прожиті тут, він добре вивчив озеро, рельєф дна і повадки риби, тому регулярно приносив з озера, крім дрібноти, двох-трьох «поросят», — як він називав великих вгодованих коропів. Таким чином, сім’я його мала безплатну їжу (і це у воєнний час!), а іноді навіть збувала зайву рибу місцевим жителям. Старий розкошував. У місті в родичів він з’являвся рідко і неохоче — лише в традиційні сімейні дати. Мюнхен і міське життя загалом зненавидів і ніяких змін у житті не бажав і не чекав.

Однак зміни настали.

Якось вранці, сидячи з вудками в своєму човні, старий помітив незвичайне пожвавлення на протилежному березі озера. Там з’явилося чимало великовантажних автомобілів з солдатами, машинами, матеріалами. Почалася якась напружена, поспішна робота. Вже через годину на тому березі виникло ціле селище з наметів; надвечір у найближчих горах загуркотіли важкі, лункі вибухи, від яких рибна дрібнота в паніці злітала в повітря, а гладінь води з шипінням закипала, наче від граду, що вмить висипався з хмари.

Спокій був порушений.

Старому зробилося не по собі.

Щоб з’ясувати, в чому справа, він другого дня спробував наблизитися до того берега, але його відігнав геть озброєний вартовий. І ніхто з мешканців сільця не знав і не розумів, що там діється.

Через кілька днів на озері з’явився невеликий моторний човен з двома військовими. Старий забув про вудки і не зводив з них очей. Спершу він вирішив, що це рибалки, і зрадів: рибалки — люди свої, і тепер він дізнається про все! Але човен поводився дивно, він крутився біля одного місця — то наближаючись, то віддаляючись від нього, потім те саме робив у другому місці. Може, вони ловили сітями? Але й тоді це була б якась незвичайна ловля, судячи з їх рухів. Сонце зайшло, і старий рибалка уже не бачив човна.