Ось і полігон. Ось і місце, де стояла колись машина.

Там Мюленберг востаннє бачив Гросса…

Спочатку на серце опускається страшний тягар. Потім він немов проникає всередину, робить серце кам’яним, твердим… Добре… Сьогодні машина діятиме третій і останній раз, і вона помститься за Гросса, за Мюленберга, за себе…

Дивно, сьогодні Мюленберг почуває себе зовсім здоровим, навіть молодим. Він швидко рухається, за всім встигає простежити, навіть разом з Гансом допомагає робітникам підняти важкий ящик акумуляторної групи і всунути його в машину на своє місце. От що значить нерви!

З’являються люди Вейнтрауба, що прибули сюди ще раніше. Вони вже закінчили встановлювати об’єкти в полі і для попереднього випробування, і для демонстрації. Чи вірно це зроблено? Старший показує Мюленбергу розташування об’єктів на полігоні. Відстань п’ять, десять і п’ятнадцять кілометрів. Ліворуч на жердинах з білими прапорцями лампи, ввімкнуті в заземлені антени. А праворуч — для демонстрації начальству — три дощаті панелі перед траншеями. Там будуть живі об’єкти…

— Які саме? — насторожено запитує Мюленберг.

— Худоба, — по-дурному всміхаючись, відповідає Вейнтрауб. — Тільки худоба: коні і вівці.

Ганс уже витягав електромагніти з акумуляторного ящика і ставив на місце. Машина складена. Тепер вона ще більше схожа на гармату з двома короткими спареними стволами, спрямованими вперед. Можна приступати до випробування.

Старший знову підходить до Мюленберга.

— Люди більше непотрібні?

Мюленберг відчуває за цією люб’язністю особливе розпорядження Вейнтрауба.

— Ні, — відповідає він, — непотрібні, відправте всіх. Потім він підходить з Гансом до машини, пускає мотор і наводить трубу на найдальший прапорець. П’ятнадцять кілометрів! Ось він, цей прапорець, з’являється в полі зору. Нитки окуляра накладаються на нього, вказуючи своїм перетином напрям променя.

Ввімкнувши іонізатор, а потім струм, Мюленберг бачить, як на жердині спалахують різноколірні лампочки.

Ганс теж бачить це в бінокль.

— Горить! — вигукує він, і в голосі його відчувається прихована тривога — пропала надія.

— Як і слід було чекати, — спокійно, з деякою гордістю додає Мюленберг, вимкнувши «повітряний кабель». — Шкода, що ми не можемо перевірити, як діятиме наша четверта група.

— Не відмовить, — впевнено каже Ганс.

— Ну, тоді будемо кликати гостей. — Мюленберг сідає в легкову машину, їде в контору полігона і викликає до телефону Вейнтрауба.

— Машина перевірена, — доповідає він. — Результати перевершують сподівання.

Вейнтрауб надзвичайно задоволений. Він з нетерпінням чекав цього дзвінка. Вони виїжджають і за півгодини будуть на полігоні. Начальник управління теж приїде з ними. Приблизно в цей час приїде і доктор Гросс.

— Ну, Ганс, наче все гаразд, — говорить Мюленберг, повернувшись пішки. — Я думаю, всі потрібні нам люди будуть тут. Давайте поговоримо. Настає останній акт… Як би не закінчився він, нам навряд чи доведеться ще розмовляти з вами коли-небудь… Будьте готові до всього. Чого доброго, тепер візьмуть і вас. Але я гадаю, що вам пощастить викрутитися: ви були тільки електромонтером, виконавцем. Вам доручали монтаж найпростіших деталей, не вводячи в суть справи… Давайте посидимо отут, на траві. Яка чудова погода стоїть у ці дні!..

Ганс мовчки жує зірвану травинку, обхопивши руками коліна, і похмуро дивиться кудись у простір. Мовчати важко, але й говорити нема про що. Забрати його можуть і з інших причин… Та хіба можна зараз засмучувати цю чудову людину?..

— Тепер слухайте, Ганс. Під час демонстрації нам, мабуть, не пощастить розмовляти. Давайте умовимося: ви швидко підете з полігона, як тільки и зроблю такий жест… — Він потер лоб рукою і почухав голову. — Будьте дуже уважні, Ганс, не пропустіть цього руху.

— Можете бути спокійні, пане Мюленберг. Навряд чи я пропущу сьогодні хоч один ваш рух.

Вдалині, біля воріт, лунають настирливі автомобільні гудки. Обидва оглядаються.

— Приїхали… Ну, тепер прощайте, Ганс!

Вони підводяться, беруться за руки і кілька секунд дивляться один одному в очі… Потім розходяться.

Два великі лімузини зупиняються недалеко від машини. З них виходять шість чоловік: Мюленберг пізнає тих військових інженерів, які були тут минулого разу. Гросса серед них нема. Вейнтрауб знайомить його з Ріксгеймом. Цей чоловік справляє на нього огидне враження слизької, розпухлої жаби.

Знову шум біля воріт… Невелика військова машина підкочує до лімузинів і немовби викидає з себе Гросса.

Мюленберг поспішає до нього, вони обіймаються, відходять трохи вбік. Ніхто не чує про що вони говорять. Хвилин через п’ять вони підходять до групи. Гросс мовчки, наче не помічаючи нікого, піднімається слідом за Мюленбергом на місток і стає за спиною свого друга, який опустився на сидіння перед пультом.

Ще раз на цьому полігоні повторюється та сама сцена. Гуде мотор, люди напружено впиваються в біноклі. Невидимий промінь, вийшовши з машини, засвічує в далині електричні лампочки…