Всілякі ускладнення поки що налагоджувались або своїми силами, або за допомогою Вітковського, який тепер став надзвичайно чуйним і доброзичливим. Тому Тунгусов і Храпов не дзвонили наркомові. Але історія з лампами неабияк занепокоїла їх. Надто вже вона була схожа на інцидент з професором Флеровим. Проте і цього разу вирішили зачекати.

— З цим поспішати не треба, — казав директор, розмовляючи з Тунгусовим віч-на-віч. — Пам’ятаєш, що сказав нарком? «Лампи будуть». Значить, будуть, хоч би що вони тут витворяли… Чи… можна сумніватись?

Микола зрозумів натяк, але не збентежився, не образився, а навіть зрадів йому. Цей чудовий чоловік Храпов просто повірив у його лампи, нічого в них не тямлячи. А він мав право сумніватися, він ризикував.

— Не бійтеся, Тимофію Павловичу, я вже перевірив. Лампи добре працювали і цілком виправдали мої конструктивні розрахунки.

— А газ? — здивувався Храпов.

— Газ з’явився на високому режимі і не відразу. Тут розрахунок тонкий.

— Думаєш, це зроблено спеціально?

— А дідько його знає… Може, й випадково, помилилися, а може й свідомо. Ось, мовляв, знову та сама історія, виходить, недарма тоді перешкодили цьому заходові. Усе закономірно, Тимофію Павловичу, єдине, що в нас нове, — це лампи, от по них і б’ють.

Храпов замислився, похитав головою.

— І що це таке завжди: як нове, так і починається…

— Закон природи, Тимофію Павловичу, нове завжди входить у життя з тертям…

— Теорія, Микола Арсеновичу… яке тут «тертя»! Я розумію, коли є підстави не вірити, сумніватись у методі, в розрахунках. Але він навіть не робив спроби перевірити. Шкодить, щоб підняти свій престиж, вислужитись. Шахрайство звичайне, більш нічого.

— Шахрайство, справді. Але не так усе просто, Тимофію Павловичу. Я знаю ці справи. Вітковський тут пішак, виконавець. Керують ним інші, солідніші сили з наукових сфер, які, повірте, давно розібралися в цінності нашого нового. Не люблять вони, коли щось варте уваги з’являється не від них — визнаних стовпів теорії, — а від якихось нікому не відомих Тунгусових… Та й — що казати — прикро, звичайно.

— Он воно що! Хто ж це?

— Не знаю. І не варто нам навіть цікавитися ними. Досить з нас Вітковського — головного виконавця.

— Ох, суч-чий син… А яким хорошим став! Тепер зрозуміло — маскується… Слухай, Миколо Арсеновичу, — Храпов раптом усміхнувся, — мабуть, козирі зараз усі в нас. Ми їхню гру знаємо, ну й пошиємо їх у дурні, їй-богу. Тепер тільки треба точно грати. Гра буде така: ми боязкі, наївні, до наркома знову йти не збираємось і Вітковському віримо. Вони певні, що завалять нас на лампах. Ну й нехай! Тут ми удамо, нібито піддаємося, щоб вони не вигадали якоїсь нової, несподіваної каверзи, не стали б на перешкоді в чомусь іншому. А поки вони мудруватимуть з лампами, ми спокійненько, але не дуже гаючись, добудуємо всю машину. Отоді й підемо до наркома, покажемо йому всі каверзи, які вони встигнуть вигадати. Ох, і торохне ж він тоді по цьому дяді — мокрого місця не залишиться! І лампи будуть відразу. Напевне будуть, він нам повірить!

— З-звичайно, повірить, ми ж не обдурюємо, — згодився Микола, прояснівши. Перед ним знову розіслалася голуба далина.

— Поспішати треба з машиною, — закінчив директор. — Темпи вирішують усе!

Через кілька днів сталася подія, яка, очевидно, визначила наперед результат боротьби.

Десь опівдні Храпову подзвонив секретар наркома і попросив негайно послати до нього інженера Тунгусова, по можливості, з усіма матеріалами про його генераторні лампи.

Хвилин через двадцять після цієї розмови Микола ввійшов у приймальну. Секретар зразу ж підвівся, сказав: «Ходімо» — і без попередження відчинив перед ним двері в кабінет. Було ясно, що він діє за інструкціями. Уже це насторожило Миколу.

— Будь ласка, Миколо Арсеновичу, — сказав нарком таким нейтральним, буденним тоном, наче запрошував одного з своїх постійних співробітників, з яким тільки що бачився.

Микола все помітив і врахував; нарком був не сам. З-за спинки крісла стирчала голова з круглою, мов циркулем обведеною лисиною на маківці і вузькі обвислі плечі.

— Оце і є той інженер, про якого я говорив, — сказав нарком голові. — Ламповик. Познайомтесь, Микола Арсенович, це професор Акулов, чули, звичайно…

— Аякже… Читав, знаю праці професора… — Тепер Микола зрозумів майже все. Чоловік, що підвівся з крісла, довгий, весь витягнений, наче прокатаний під валками блюмінга, був відомим авторитетом в електроніці. Правда, власних творчих досягнень у нього не було, але ім’я його часто мелькало в спеціальній пресі, — він діяльно «брав участь», рецензував, реферував, виступав, консультував, компілював, популяризував…

— Товариш Акулов був на ламповому заводі у своїх справах, — вів далі нарком, — і випадково ознайомився там з одним замовленням на генераторні лампи, які, на його думку, спроектовані неграмотно. Професор вважав своїм обов’язком застерегти мене, оскільки ми зустрілися в його справі. От я й вирішив викликати вас… До речі, професоре, хто там звернув вашу увагу на помилку? І чому вони не опротестували замовлення?

— Помилку знайшов я сам, випадково, — низько в ніс загудів, як з бочки, професор. — Побачив на столі робочі креслення, ну, око набите, помітив одразу… Проконсультував. Прізвищ, на жаль, не запам’ятав, люди незнайомі… Здається, тепер збираються протестувати.

Миколі стало ясно: нарком піддав йому цього професора на розправу. Гаразд!

— Про які, власне, лампи йде мова? — спитав він.

— Генераторні, ультрависокочастотні. Микола дістав з портфеля синьку, розгорнув.

— Ці?

— Дозвольте… здається… так, вони самі.

— Так. Що ж ви тут знаходите?

— Як!? — професор майже обурено вп’явся очима в Миколу. — Ви хочете, щоб ми зайнялися розглядом тут, зараз, заважаючи народному комісарові?! — він витяг з кишені годинник. — Нарешті, я не маю часу…