— Нічого, нічого, — перебив його нарком. — Я прошу ваб трохи затриматись. Для мене дуже важливо з’ясувати це питання зараз.

— Отже, професоре?.. — спокійно сказав Микола.

— Гаразд, — прогудів той, нервово знову надіваючи окуляри. — Я тільки сформулюю основне. Така лампа не працюватиме. А якщо й працюватиме, то лише при слабкому режимі і з наймізернішим ККД. Профан, який її конструював, допустив елементарну помилку. Ну ось гляньте. Погодьтеся, що при такому розташуванні електродів, як тут, — довгі, наче сосиски, пальці обох рук професора химерно сплелися над схемою, зображаючи електроди, — неминуче виникне так звана паразитна ємкість.

— Безперечно, професоре. Ви маєте цілковиту рацію, — з перебільшеним захопленням підтакнув Микола.

— Ну, от бачите! А паразитна ємкість — шкідливе явище, що паралізує генерацію. Боротьба з ним становить основне завдання в сучасній електроніці.

— Так… А знаєте, професоре, є така рослина — блекота. Дуже шкідливе явище природи, викликає отруєння, галюцинації, запаморочення, навіть смерть. Або, скажімо, пліснява. Або отруйна змія, — що є шкідливіше! А от люди вивчили, опанували ці шкідливі явища її перетворили їх у джерела могутніх засобів для лікування хвороб. А тертя! Адже боротьба з ним «становить основне завдання» протягом усієї історії техніки. Але якби не було тертя, ми не мали б транспорту, та й ніжками не змогли б пересуватися по землі…

Нарком сидів, одкинувшись у своєму кріслі, і з очевидним зацікавленням стежив за поєдинком. Професор Акулов відчував, що його б’ють, що нарком заохочує це побиття, і земля під ним тремтіла. Він болісно шукав способу вийти з гри, в якій збирався зробити всього один, не зовсім чистий, але вигідний хід, що здавався йому таким простим і безпечним…

— Природа не знає ні шкідливих, ні корисних явищ, — вів далі Микола, — Шкідливим ми вважаємо все те, чого ще не освоїли, не поставили собі на службу, так же, професоре?

— Гаразд, — з зусиллям вдаючи, що йому нудно слухати, заперечив, нарешті, Акулов, — але паразитна ємкість тому й названа паразитною, що вона існує за рахунок нормальної роботи контура. Так же, любий мій?

— А я не називаю її паразитною. У мене вона взята до уваги, розрахована й поставлена на службу процесові генерації як величина, кратна ємкості ідеального контура. Більше того, моя лампа тільки тому й може працювати, що…

— Ваша лампа?..

— Так, моя. Я й є той самий профан, який її сконструював.

— Пробачте… — професор роблено засміявся, холодіючи всередині, тепер він зрозумів, що рятунку немає — Я не знав…

— Дарма. — Микола вже бачив, що пора кінчати. — Скажіть, професоре, ви, очевидно, не ознайомилися з технічним розрахунком цієї лампи? Ось він. Тут все пояснено. Як бачите — математика. На пальцях це важко зобразити…

— Ні… мені не показували…

Нарком вийшов з-за столу.

— Як же так, товаришу Акулов, — сказав він, — негаразд виходить… побачили десь на столі якесь креслення, зопалу осудили, не поговорили з автором, навіть не ознайомилися з матеріалом, влаштували на заводі консультацію, збили їх з пантелику, тепер вони, звичайно, припинять цю роботу, опротестують замовлення… А тут же принципово нове технічне вирішення, як я розумію.

— Гадаю, все ж таки помилкове. Покладатись на думку самого тільки автора, мені здається…

— Я вже одержав авторське свідоцтво, — зовсім тихо, байдужим тоном вставив Микола.

Акулов повернувся до нього й застиг. Це був «нокаут». Нарком добродушно розсміявся.

— От бачите, — сказав він. — У таких випадках думка одного опонента варта далеко менше, ніж думка автора. Давайте краще діяти за системою товариша Тунгусова: будемо перетворювати шкідливе явище в корисне. Візьміть з собою цей технічний розрахунок, — можна, Миколо Арсеновичу? — от… і гарненько обмізкуйте його. Домовимося так: якщо знайдете помилку, завтра подзвоните мені. Якщо помилки не знайдете — завтра ж так чи інакше поставте до відома завод чи главк, що ви помилились і що замовлення мусить бути виконане. Перевірку виконання цієї програми беру на себе. Вибачте, що затримав, але… як бачите, ви самі поставили під удар свою репутацію…

Миколі дуже не хотілося подавати руку Акулову, але той сам прямував до нього, попрощавшись з наркомом. Микола миттю знайшов вихід, рушив назустріч і гаряче потряс йому руку.

— Дозвольте, до речі, подякувати вам, професоре…

Акулов похмуро усміхнувся.

— Не думаю, щоб я приніс вам… — почав він.

— Ні, я про інше… Я нещодавно прочитав вашу книжку про майбутнє сучасної електроніки. Захопливо написано, такі сміливі думки…

— Ну, що там… особливого… — гудів уже в дверях Акулов,

— Ні, чудово! Особливо мені сподобались ідеї Гарднера… Віланда… Надзвичайно!..

Акулов задкуючи зник у щілині дверей, прочинених ним не більше, ніж на чверть. Двері грюкнули.

І тут нарком почав реготати. Він похитувався, витирав хусткою сльози, сякався, знову реготав…

— Ну й комедія!.. Так вишпетити людину… Пліснява!.. Блекота-a! Змія-я!.. Запоморочення… — заливався він згадуючи. — Та і я піддав: «шкідливе явище»!.. Ой, налякали бідного… Гляньте… там… у кріслі — не мокро?.. Нічого… Буде шовковий.