Іонізатор, знятий цілим, стояв окремо в кутку: він був уже непотрібен. Новий монтував сам Мюленберг у своїй кімнаті. В цьому, власне, і полягала основна робота.

Вона була справді важкою, вимагала величезного напруження думки і уваги, бо перетворювати наукову ідею на реальну технічну річ по суті означало придумувати, винаходити її заново, тільки в іншому плані, і кожна помилка тут могла поховати саму ідею. Але крім цього, Мюленберг діяв і на грані фізичних сил. Ще ніколи йому не доводилося працювати так багато.

Щоб зберегти таємницю, — якщо це ще можливо, — Мюленберг вирішив не замовляти Вейнтраубу жодної відповідальної, оригінальної деталі іонізатора. Він і Ганс робили їх самі. Ганс виконував усю підсобну роботу: точив на їхньому єдиному невеличкому верстаті, намотував котушки, паяв, кріпив монтажні дроти, різав і свердлив панелі. Мюленберг спершу розраховував монтаж, визначав усі розміри і форми, потім монтував чергову деталь, а розрахунки, зроблені для неї, спалював.

Майже для кожної нової деталі він складав імпровізовані стенди з вимірювальними приладами, потім без кінця випробовував на них ці деталі, записував їх характеристики, розбирав їх, щось міняв, знову складав, знову випробовував, — доти, поки прилади не переконували його, що потрібних результатів досягнуто.

Обидва генератори були вже готові. Вони народжували електромагнітну енергію — основу всієї установки. Один з них кидав цю енергію в простір у вигляді тонкого і прямого ультракороткохвильового променя-стержня, навколо якого відбувалися всі дальші фізичні події. Вступала в дію основна деталь машини Гросса — концентричні соленоїди. З них лилася магнітна енергія в суворо визначених напрямах; її силові лінії були в цій складній системі майстерними регулювальниками руху. І вони досягали чуда: струмінь високої частоти, що витікав з другого генератора, починав шалено накручуватися на вже протягнутий невидимий промінь-стержень. Далі виходило щось на зразок нестримної ланцюгової реакції електромагнітних полів: один виток спіралі індукував другий, той — наступний і так далі. Вгвинчуючись у простір, цей живий штопор захоплював своїм рухом молекули кисню повітря, поляризував їх і викидав з них вільні електрони; вони перетворювалися на іони, життя яких вимірювалось кількома секундами. Так утворювався промінь іонізованого повітря, своєрідний «іонний стример», схожий на той стример, який з’являється між грозовою хмарою і землею перед розрядом блискавки, тільки прямий, керований, покірний волі людини. По ньому можна було пустити вже звичайний струм від динамо — корисний і роботящий або смертоносний — за бажанням…

Щоб одержати цю річ, думка Гросса об’єднала в один цілеспрямований комплекс такі різні явища, як електромагнітна індукція, поляризація молекул газу, частотний дисонанс, іонізація. Це було дуже складно, і Мюленберг, звикнувши до того, що поруч з ним завжди думав Гросс, тепер раз у раз відчував себе людиною, що втратила палицю, з якою ходила багато років. Йому доводилося докладати зусиль, щоб не дозволяти думці заглиблюватися в різнорідні і складні явища поодинці, а уявляти собі ту просту єдність, яка з них випливала і яка о природі, у вигляді миттєвого розряду-блискавки, безперечно, утворювалася простішими, хоча, може, й недоступними людині засобами.

До всіх цих труднощів і турбот додалася ще одна болісна справа. Не можна було нехтувати допомогою, запропонованою Вейнтраубом, це могло викликати підозри, свідчило б про те, що Мюленберг щось приховує від нього. Крім того, деякі основні деталі справді не було рації виготовляти в бідно обладнаній гроссівській лабораторії — це тільки затягнуло б роботу.

І от він винаходив цілі вузли, агрегати, складні й безглузді з точки зору його справжніх завдань. Потім завалював майстерні Вейнтрауба замовленнями на ці химерні деталі. А одержавши готовий виріб, виймав з нього, як зерня з горіха, одну, потрібну йому частину і вставляв її до своєї схеми. Решта йшла у ящик з мотлохом, як називав він усе, до певного часу непотрібне, що потрапляло в цей ящик. Дотримуючись добре продуманої системи, Мюленберг замовляв і звичайні радіотехнічні деталі, іноді дещо ускладнені, — лампи, конденсатори, опори, електронно-оптичні лінзи, — більша частина яких ішла у той самий ящик навіть без огляду. Все це потрібно було для того, щоб відвести думку вейнтраубівських інженерів, які, безперечно, вивчають його головоломки, якомога далі від правильного шляху.

Знову й знову Мюленберг дбайливо перегортав дорогоцінні записи Гросса. Тут були всі розрахунки. Було навіть головне — концентричні електромагніти-соленоїди, накреслені олівцем, — зовсім дитячі, милі каракулі, — адже Гросс відзначався просто дивним невмінням зобразити що-небудь графічно… Мюленберг пам’ятає, як сміявся до сліз, коли Гросс на словах пояснив йому, нарешті, що він тут хотів намалювати… Ні, по цих начерках ні про що догадатися не можна. А пояснень ніяких не було, бо всі обчислення Гросс робив для себе і для Мюленберга, який пояснень теж не потребував. І все-таки… самі назви величин, якими Гросс оперував у своїх розрахунках, могли наштовхнути знаючу людину на ідею. Могли чи ні? Мюленберг не міг читати ці записи очима сторонньої людини; ідея панувала в його голові, і кожну величину, знайдену Гроссом, кожен його висновок уже заздалегідь спрямовувала на своє, таке знайоме місце у загальній схемі приладу. Могли чи не могли?..

Дуже важливо було розв’язати це питання. Якщо записи хоча б з великими труднощами розкривали таємницю, то всі лукаві хитрощі Мюленберга, весь його план були найбезглуздішим, найнаївнішим донкіхотством. Але тільки один спосіб міг дати відповідь: треба було показати ці записи кому-небудь з великих фізиків-радіологів. Мюленберг знав їх усіх. Він перебрав їх у пам’яті і… не знайшов жодного, кому можна було б довірити таємницю. Що сталося з німцями? Гітлер підкорював Європу ціною жахливої деморалізації власного народу, і ці перемоги продовжують спустошувати і розбещувати самих німців. Якийсь масовий психоз! Навіть ці, найбільш культурні, літні люди, люди науки, які раніше так обурювалися Гітлером, тепер, коли цивілізоване варварство стало відвертою ідеологією націстів, почали благодушно хихикати і нишком навіть допомагати цим згубним перемогам… Ні… Нічого навіть пробувати знайти серед них надійного спільника в цій нерівній боротьбі. Так можна тільки погубити всю справу…

Якось до нього підійшов Ганс. Довго і уважно оглядав він ці аркуші з усіх боків, нарешті сказав:

— Погано… Всі записи лишилися в них.

— Як? — не зрозумів Мюленберг.

— Дивіться, майже на всіх аркушах можна знайти сліди затискачів. Вони зробили з них фотокопії.

Мюленберг замислився, обмацуючи Ганса уважним батьківським поглядом. Ось він — єдиний друг, вірний, надійний. Як це сталося, що «стовпи» моралі — стара німецька інтелігенція з усією її молоддю — звалилися з своїх висот, як лавина, в прірву, а оцей голубоокий юнак з простої робітничої сім’ї стоїть на вершині так твердо і спокійно!..