Задихаючись, він знову піднімається на шосе і, добравшись до зупинки, важко ввалюється в автобус. Тепер він майже спокійний.

Так, Гросс, очевидно, відмовився. І навряд чи зможуть примусити його погодитися. А це означає, що Гроссу кінець: він стає ворогом держави. Що робити?..

Однак треба перевірити, чи все це так.

Фрау Ліз зустрічає Мюленберга з широко відкритими очима, бліда, розгублена.

— Щось трапилося, фрау Ліз?

Вона нічого не може сказати від хвилювання, але жести її говорять: «Сталося щось жахливе! Заходьте, заходьте, пане Мюленберг». Нарешті, мова повертається до неї: вони приходили сюди, троє, наказали відімкнути лабораторію, щось шукали, питали, де пан Мюленберг.

У лабораторії скрізь сліди обшуку. Мюленберг кидається до вогнетривкого ящика. Він розламаний, і папки Гросса нема.

Чорт забирай, удар за ударом! Тепер нема нічого: нема Гросса, нема його записів, нема машини. Все в їхніх руках!

Черга за ним, Мюленбергом. Він тепер теж ворог. Це цілком зрозуміло. Порятунку нема. Дивно, що його не взяли, коли він повертався в лабораторію. Мабуть, якась випадковість…

Можна було б скористатися нею і спробувати вислизнути за кордон. Так роблять герої пригодницьких романів: вони купують аероплан з пілотом, переодягаються, гримуються і летять. Гримаса, трохи нагадуючи гірку усмішку, настовбурчує вуса інженера. Так, у житті це виходить трохи інакше. Його заощаджень ледве вистачило б на купівлю нового костюма або на те, щоб прожити дуже скромно протягом місяця. Лишається чекати.

Дзвінок унизу примушує його здригнутися. Фрау Ліз входить і мовчки завмирає на порозі лабораторії в запитальній позі.

— Вигляніть з вікна, — тихо говорить Мюленберг. Хазяйка підходить до вікна.

— Це Ганс!

Ганс… Мюленберг відчув себе так, немов він — стомлений замерзлий подорожній, що добрався, нарешті, до свого затишного теплого житла. Ганс… Як добре! Він сповнений довір’я, навіть ніжності до цього юнака. Тепер можна буде хоч обговорити становище. Ганс — єдиний учасник усієї цієї історії, який може не постраждати. Адже він тільки електротехнік.

Мюленберг розповідає все швидко, намагаючись нічого не пропустити, не втратити жодної хвилини. В будь-яку мить по нього можуть прийти.

Ганс приголомшений подіями. Протягом десяти хвилин він переживає щось схоже на те, що Мюленберг пережив за день.

— Виходить, — схвильовано говорить він, — «машина смерті» буде створена?

— Важко сказати, Ганс. Я вже кілька разів переглядав записи Гросса, придивляючись, чи не можна відновити по них конструкцію іонізатора. Думаю, що це під силу тільки дуже винахідливому і високоосвіченому інженерові. Але, мабуть, і такі люди працюють в лабораторіях військового відомства.

Час минає. Вони мовчать, марно намагаючись знайти хоч яку-небудь відповідь на запитання: що робити?

— Дивно, що нас досі не чіпають, — міркує Мюленберг. — Але так чи інакше, з нас постараються витиснути все, що можна. Я поводитимусь відповідно до обставин, тут важко щось передбачити. Мабуть, мені доведеться наслідувати приклад Гросса і відмовитися… з тими самими наслідками. Вас, звичайно, залучать до роботи. Становище буде складне, Ганс, але ви, певно, залишитесь на волі. Це вигідно. У вас, я ж знаю, є друзі. Вирішуйте самі. Вони можуть допомогти, але майте на увазі, що й зрадники теж можуть бути. В усякому разі, пам’ятайте основне: наш обов’язок зробити все можливе, щоб вирвати назад ідею Гросса і… знищити її. Інакше, Ганс, величезне нещастя загрожує світові.

Кілька секунд вони зосереджено дивляться один на одного…

Увечері, як і передбачав Мюленберг, його викликали в управління.

Якийсь незнайомий чоловік зустрів Мюленберга в коридорі третього поверху.

— Пан Мюленберг? — спитав він.

— Так, — важко дихаючи, відповів інженер.

— Будь ласка, я проведу вас.

Вейнтрауб був сухий і холодний. Відчувалося, що він вважає «обробку» Мюленберга справою елементарно простою.

— Сідайте; пане Мюленберг, — запросив він. — Ви, мабуть, догадуєтеся про мету нашого побачення?

— Думаю, що ви вважаєте за необхідне повідомити мене про долю мого друга, доктора Гросса, а також пояснити, що означає цей дикий напад на лабораторію.

Вейнтрауб поблажливо усміхнувся, опустивши очі. Він не чекав наступу.

— Я сам хотів би почути від вас, чим пояснюється поведінка доктора Гросса. Він відмовився підписати договір. Він показав себе впертим ворогом нації…

— І?.. Я запитую про його долю.

— Вороги нації у нас не гуляють на волі, пане Мюленберг, ви це повинні знати.

— Так. А чому він відмовився підписати договір?

— Мабуть, тому ж, чому ви вирішили зняти найважливішу частину іонізатора.

— Яку ви й думали знайти в лабораторії, коли там не було господарів? — підхопив Мюленберг, щоб не втрачати позиції в розмові.

Гримаса роздратування пройшла по обличчю Вейнтрауба.

— Давайте припинимо цю безглузду гру, пане Мюленберг. Будемо говорити відверто. Ви зараз не в такому доброму становищі, щоб варто було нападати на нас.