— Але, Гросс, ви ж знаєте, що у нас зараз нема такої установи, якою б не керували націсти. Вони — скрізь. І в муніципалітеті — теж. І вони ведуть війну. Зрозумійте, якому б відомству чи установі ви не запропонували вашу машину, вона негайно потрапить до рук військових. І тоді… Мені страшно подумати, Гросс, що буде тоді. Ця машина стане найбільшим злом сучасного світу… Подумати тільки, що ви… ми — автори цього зла!

Гросс на хвилинку замислюється над цими словами, сказаними таким незвичайним тоном, і його раптом проймає гостре почуття страху: а що коли Мюленберг має рацію?!

— Що ж ви пропонуєте? — завагавшись, питає він.

— Ми зайшли так далеко, що виплутатися буде важко. Так чи інакше треба завтра ж повернути машину в лабораторію і… знищити її. Підписання договору з ними треба відкласти аж до остаточної перевірки розрахунків. Перевірка покаже, що ми помилилися, що збільшити дальність ми поки що не можемо.

— Так… Виходить — поховати наше власне відкриття! Обдурити людей, що, може, так само, як і ми, мріють про технічний прогрес… і більш ні про що. Ні, Мюленберг! Доки я не пересвідчився, що нас хочуть обдурити, я не піду на це. Я знаю, що вами керують найкращі почуття, але… Ось вам моя рука. Повірте, я ніколи не допущу, щоб наше велике технічне завоювання перетворилося на знаряддя винищення людей. Навіть якщо для цього доведеться знищити наш довголітній труд.

Мюленберг трохи заспокоюється. Він знає твердість Гросса.

Гросс іде в управління. Рівно о п’ятій вони зустрінуться за кухлем пива в «локалі» на розі. Рівно о п’ятій…

Розмова з Вейнтраубом закінчена. Гросс приголомшений її результатами. Скромний список додаткового обладнання, складений ним і Мюленбергом, не тільки прийнятий, але й значно розширений за порадою Вейнтрауба. Сума винагороди, запропонована Гроссу, здається йому астрономічною: вона у вісім разів перевищує їхні орієнтовні припущення!

Це неймовірно…. Гросс проймається ще більшою повагою до свого відкриття, до самого себе. Справді, він явно недооцінював свою роботу. Його власні розмови про майбутній переворот в енергетиці мали абстрактний характер. А все ж це має своє очевидне практичне значення. Вони вірно оцінили його!

Тепер лишається укласти договір. Це поза повноваженнями Вейнтрауба. Вони ідуть до Ріксгейма, начальника управління. Візит уже підготовлений. Вони проходять без черги.

Ріксгейм, червоний, лисий, весь круглий і блискучий, підводиться назустріч і шанобливо вітає вченого.

— Доктор Гросс, я надзвичайно радий познайомитися! Пан Вейнтрауб, очевидно, передав вам моє прохання щодо демонстрації вашого чудового винаходу? От і прекрасно! Я вже почуваю себе, як перед цікавим спектаклем.

Вейнтрауб читає заготовлений текст, — зміст договору полягає в тому, що управління купує не тільки уже зроблену машину, але й майбутній передавач електроенергії на десятикілометрову відстань, якщо Гроссові пощастить такий збудувати. Гросс зобов’язується якнайшвидше закінчити свою роботу на кошти, асигновані управлінням на його вимогу, а потім, якщо випробування виправдають розрахунки Гросса, він повинен буде керувати організацією виробництва передавачів і струмоприймачів для різних цілей.

Загалом цей договір майже ніяких зобов’язань на Гросса не накладає, крім одного — продовжувати роботу, яку він не кинув би й сам, витрачаючи на неї свої жалюгідні кошти. Все це виглядає чудово.

— Якщо у вас немає заперечень або доповнень до тексту, ми можемо підписати договір, — говорить Ріксгейм.

Гросс згадує. Чорт забирай, він мало не забув обіцянки, даної Мюленбергові!

— Ні, дозвольте, я хотів би трохи уточнити одне положення. Бачите, справа в тому, що… — Він губиться: як це сказати, щоб не наштовхнути їх на думку про «проміння смерті»? — справа в тому, що… м-можуть бути… різні застосування цього апарата…

Гросс підвів очі і здригнувся. Він нічого не бачив, крім обличчя Ріксгейма, яке, мов куля, плавало прямо перед ним на темному фоні кабінетних шпалер.

Але це було вже зовсім інше обличчя. Останні слова Гросса раптом магічно змінили його. Щось у ньому зрушилося, зім’ялося, наче тріснула всередині якась пружина, що тримала на ньому вираз коректності та офіційної простодушності. Обличчя огидно, змовницьки посміхнулося Гроссу. Брови трохи звелися вгору, зійшлися в ниточку, з куточків очей вибігли зморшки. За гострими, колючими зіницями спалахнули грайливі і зловісні відблиски.

Гросс із зусиллям перевів погляд на Вейнтрауба.

Те саме… Це була посмішка, страшна посмішка зрадника, який вирішив, що перед ним — спільник, такий самий зрадник, перед яким уже не треба маскуватися:

— Доктор Гросс, — м’яко забулькотіло з червоної кулі, — доктор Гросс… ви прекрасна людина! Але ви дуже поганої думки про нашу догадливість. Невже видумаєте, що ми не маємо на увазі «різні»… саме «різні» застосування?

Попередження Мюленберга раптом надзвичайно яскраво виринуло в пам’яті Гросса. Він зрозумів ці посмішки. Крижані мурашки пробігли по спині. Все загинуло…