Увесь досвід, величезні знання, пристрасна енергія вченого спрямувалися до нової мети. Ридан діяв так, немовби він уже знав розв’язання, правильність якого треба лише довести.

Одним з перших він почав вивчати струми, які виникають у мозку. Тонкі срібні голки, проникаючи в трепанований череп, намацували центри, що керували яким-небудь певним відчуттям тварини — зором, слухом, нюхом. Від голки тягнувся провід до посилювача, звідти — до чутливого осцилографа; як тільки осцилограф виявляв ледве вловимі електричні напруги, в ньому тремтів маленький світловий зайчик. Падаючи на рухому світлочутливу стрічку, зайчик креслив на ній своєрідні криві, які зображали електричні імпульси мозку.

Ось воно, електричне життя організму! Ридан щодня робив десятки таких записів — цереброграм. З’ясувалися незвичайні речі. Від кожної ділянки мозку в спокійному стані утворювався свій характерний рисунок кривої. Внаслідок зовнішніх подразнень або під час захворювань рисунок змінювався у певних межах. Кожному видові і ступеню подразнення відповідали цілком певні зміни в характері електричних імпульсів мозку.

Уважно вивчаючи такі криві, Ридан помітив, що товщина самих ліній, які зображують коливання струму, ніколи не була сталою, а весь час змінювалася. При цьому слід світлового зайчика дуже рідко був таким же тонким, як сам зайчик. Він майже завжди був трохи товщим, а подекуди товщина сліду в багато разів перевищувала діаметр зайчика.

Ця, здавалося б, незначна обставина, на яку інші дослідники не звертали уваги, стала для Ридана цілим відкриттям. Пояснення могло бути лише одне. Щоб перевірити свою догадку, професор змінив механізм, що пересував світлочутливу стрічку перед зайчиком. Новий апарат крутив бобінку в двадцять разів швидше, ніж раніше. Тепер стрічка завдовжки десять метрів перекручувалася з одного валика на другий протягом якихось двох секунд.

Ридан з нетерпінням чекав нової проби. Кілька днів інститутські техніки виготовляли і відрегульовували новий механізм. Нарешті, все було готове, і Ридан ввімкнув на осцилограф струми мозку кролика…

Ну, звичайно! Його догадка підтвердилася! Відрізок кривої, який раніше вміщався на десяти сантиметрах стрічки, тепер розтягнувся на два метри, і було видно, що весь він складається з дрібних зигзагів, які раніше, під час повільного руху стрічки, зливалися і утворювали потовщені лінії. Виходить, коливання струму в мозку відбуваються з набагато більшою частотою, ніж думали досі!

Але що це? Професор нахилився над новою цереброграмою. Так, так: товщина ліній знову була різна. Лінії складалися з ще швидших коливань світлового зайчика! Та це ж… — професор швидко прикинув можливу швидкість нових коливань — це радіочастота! Виходить, повинні бути і хвилі, промені!

Так, так!.. Нічого несподіваного і тим паче неймовірного не сталося. В глибині свідомості Ридан давно вже догадувався, що так і повинно бути.

Картина електричного життя мозку ставала дедалі яснішою. Тепер зрозуміло, звідки взялися ці порівняно повільні коливання струму, які так чітко фіксувалися на фотографічній стрічці і збивали з пантелику всіх дослідників. Це були так звані в електротехніці биття. Вони виникали в результаті одночасної дії на приймальний апарат кількох, а може, й дуже багатьох хвиль різних частот. Їх коливання то збігалися в напрямі, зливалися, і тоді на стрічці виходили посилені, високі, повільно спадаючі помахи, то, навпаки, діяли в протилежних напрямках і знищували одне одного, поступово затухаючи.

Правда, биття, зображені на цереброграмах, дають певне уявлення про діяльність мозку. Ці фізичні суми коливань усе-таки характерні для кожного подразнення, для кожного стану. По них можна вивчати мозок, визначати розташування і межі його окремих ділянок. Але биття — це лише випадкове відображення електричних сил, що діють у мозку. Діють же ті елементарні хвилі, з яких складаються ці биття. Ними й треба оволодіти, щоб здобути владу над організмом.

Тепер, коли Ридан пересвідчився, що струми в мозку пульсують з величезною швидкістю — не менше ніж мільйони, а може й мільярди коливань на секунду, — він був певен, що є і випромінювання мозку, його не могло не бути! Такі струми утворюють навколо себе електричні і магнітні поля, породжують електромагнітні хвилі, які повинні неминуче поширюватися довкола.

Їх, очевидно, можна спіймати хоча б на найкоротшій відстані. Нікому з учених ще не вдалося цього зробити.

Спіймати! Тільки тоді можна буде переконатися у правильності всіх висновків.

Ридан майже не сумнівався, що контрольний дослід підтвердить його припущення.

Він оголив частину зорової ділянки мозку кролика і закріпив приймальну голку всього за якихось два міліметри від мозкової речовини. Вся решта простору навколо голки — цієї імпровізованої срібної антени — була заекранована свинцем, щоб ніякі випадкові хвилі зовні не могли подіяти на голку.

Цілковита темрява. Кролик не повинен нічого бачити. Професор увімкнув осцилограф, і слідом за цим перед очима кролика мигнули два спалахи маленької електричної лампочки.

Через двадцять хвилин Ридан тримав у руках проявлену стрічку.

Рівна, пряма лінія перетинала її по всій довжині. Ніяких коливань…

Кілька разів Ридан повторював дослід, але на стрічці незмінно з’являлася та сама спокійна рівна лінія.

Виходить… випромінювання нема?

Потяглися дні напружених роздумів. У чому помилка — в логіці самого висновку чи в методі перевірки? Десятки разів Ридан перевіряв свої міркування, змінював умови досліду. Результат був той самий. Ніяких хвиль біля мозку його прилади не виявляли.