— Ні, Федю, це не те. Зацікавилися, як обивателі, — фокусом, а не змістом, не ідеєю, заради якої повинні були прийти сюди. Висловлювали захоплення більше для того, щоб мене заспокоїти… Знаю я їх як облуплених. Чиновники. Техніки вони не люблять, а винахідників вважають мало не ворогами своїми… Тепер з їхньої ласки в наркоматі підуть веселі анекдоти про це моє «чудо». А справа поступово замре, от побачиш.

— Ну, знаєш. Це ти облиш. Коли б так було з усіма винаходами, ми б не рухалися вперед. А ми, поглянь, як крокуємо! Раз у раз, хоча б з газет, дізнаємося про нові винаходи.

— Вірно. Народ творить зараз, як ніколи. Але бувають випадки, — і зваж: я знаю про це не з чуток і не з своїх особистих справ, а за даними нашого Всесоюзного товариства винахідників — бувають випадки, що талановиті, розумні люди, новатори, справжні патріоти займаються тим, що роками безуспішно «проштовхують» свої чудові винаходи. — Тунгусов замовк, замислився.

— Але що ж це означає?

— Що це означає… — повільно повторив Тунгусов, і обличчя його враз проясніло. Він згадав, як часто вони з Федором і раніше, розмовляючи, помічали цей дивний збіг думок. Один подумає, а другий — тут же скаже те саме. Ось і тепер… Винахідницькі справи хвилювали Тунгусова давно, він активно допомагав просувати багато з них; як представник науково-дослідного інституту брав участь в експертизах, викривав авторів тенденційних відгуків. Це були окремі приватні справи, і тільки зараз, розповідаючи Федорові про становище, яке створилося, він вперше відчув потребу узагальнити ці факти, зрозуміти, чому вони стали можливими в молодій Радянській країні, якій, може, більше, ніж хліб, потрібен був зараз швидкий технічний зліт. І Федір запитав:

— Що це означає?

— Нове завжди входить у життя важко, з тертям, — міркував Тунгусов. — Це — закон. Але й конкретні причини завжди є… Багато у нас ще казенщини, бюрократизму, чимало зосталося і байдужих людей, схожих на цих… А тут до того ж у повітрі пахне війною. Досить подивитися, що робить фашизм у Європі, щоб зрозуміти це. І вороги діють! Затримати наше технічне зростання, доки вони ще не закінчили підготовки до нападу, — ось мета…

Федір насупився.

— Що ж, це логічно… Важко уявити собі, щоб Гітлер не постарався розкинути у нас таємну сітку шкідників, диверсантів…

Сигнал радіотелефону перебив його. Тунгусов узяв трубку. Почувся голос Ниркіна:

— Комісія ще там?

— Ні, що ви, пішла!

— Що ж тоді з вами, чому вас нема в ефірі?

Тунгусов швидко вийняв годинника і схопився за голову.

— Чорт забирай! Прогавив… Цілих п’ять хвилин! Зараз вийду, Ниркін. А що там, кличуть?

— Знову німець ваш цекулить.

— Німець! — Тунгусов кинувся до передавача і ввімкнув струм.

— Федю, сідай на диван, цей стілець рипить… і мовчи. Потрібна тиша.

Він витяг зошит для запису прийнятих повідомлень, надів навушники й почав настроюватися.

Дивні речі творяться в світі!

Ось оповиває землю ніч. З глибоких ярів, з густих лісових хащ і звіриних нір, а в місті — із-за грат підвалів та різних підземних споруд виливається м’яка темрява, росте, набухає. Ось уже затопила вона долини, здіймається далі, до неба, щоб поглинути зірки, а в місті люто кидається з усіх боків на грайливі плями ліхтарів і різкі смуги фар.

Глибокої ночі настає тиша. Сон обіймає все живе, і здається, нема нічого на світі, крім знайомих зітхань і кволих рухів цього неспокійного, заснулого життя.

Але ні, нема ніякого спокою…

…Куди тільки не проникає, за що тільки не береться, які тільки таємниці не розкриває в світі людина! Ось вивела на дах через вікно дріт від невеликого ящичка. Другий дріт від того ж ящичка припаяла до водопровідної труби. І побігли по цьому шляху якісь прудкі, рухливі струми; в ящичку вони раптом посилилися, долаючи хитромудрі сіті тонких проводів… і піймалися: шукаючи виходу, почали битися в чутливі мембрани навушників. Тут вони видали себе, перетворившись на звуки, і людина почала підслуховувати їх тремтливий рух.

Так відкрився людині новий світ, якого ніколи не могла б вона ні відчути, ні почути, якби не догадалася про його існування і не зробила собі нові хитромудрі вуха з металу та чорної блискучої пластмаси. І от виявилося: нас обступає безмежний океан, який пронизує все на світі, живе і мертве. Весь він рухається і здригається незрозумілими спазмами — то рівного свого дихання, то якихось катастрофічних ураганів, циклонів і вибухів. Крізь ліси, гори, бетонні стіни будинків, крізь людину проносяться вони, розрізують і розтинають силовими лініями своїх хвиль. Нічого цього не бачить і не відчуває людина, але… хто знає, що було б з нею та й з усім, що існує навколо неї, якби раптом зник цей океан, ці електричні бурі, в яких зародилися і пройшли всю свою історію люди, рослини, камені…

Нема, нема спокою в світі! І нема меж допитливості людини: вічно шукає, вічно шукатиме вона, відкриватиме нові світи, розгадуватиме нові, незліченні таємниці, що з усіх боків обступили її.

Чимало років минуло вже відтоді, як радіолюбитель Тунгусов, спорудивши свою короткохвильову установку, вперше почув шипіння ефіру. І потім кожного разу, надівши навушники з мертвими ще мембранами, він відчував хвилювання людини, готової зробити помах руками, стрибок і злетіти в повітря, як буває у сні.