Є якась своєрідна принадність у цьому відчутті — вільно ходити босоніж біля річки. Лінія води понад самим берегом перестає бути кордоном, за який не може перейти взута людина. А за цим кордоном так приємно підійти просто по воді до корми човна, що вткнувся носом у берег, відчути, як прохолода все вище обіймає ногу, а м’який мулистий килим на дні так приємно лоскоче між пальцями.

Але треба вміти ходити босоніж. Це вміння набувається в дитинстві і потім ніколи не забувається, як мистецтво плавати. Тут починає вироблятись хода. Нога стає обережною та допитливою: раніш ніж ступати, вона швидко обмацує землю, перевіряє, чи немає чогось гострого, і лише потім приймає на себе вагу тіла. Колючки, скабки та каміння виховують ходу, нога під час ходьби піднімається вище, викидається далі вперед, і от уже людина йде м’яко й спритно, не падає відразу всією вагою тіла на виставлену п’яту і не човгає по-старечому, зачіпаючи носком за кожну нерівність.

Микола, Наталя і Федір щодо цього, можна сказати, пройшли «академію». У житті кожного з них був час, коли вони думали, що взуття треба носити лише взимку. Ридан ще з раннього дитинства привчав Ганну ходити босоніж. А Альфред виявився цілковитим неуком. Друзі весело кепкували з нього, коли він, нарешті, зважився роззутись і, розмахуючи черевиками, зашкандибав по хрящуватому березі.

Нарешті Віклінг забрався на своє місце, і «плавучий будинок» рушив у дорогу, покинувши гостинний берег першої стоянки. Федір, як і до цього, вів судно. Роль стернового він вирішив на перших порах виконувати сам незмінно, бо бачив, що доручити керування новачкові небезпечно.

І справді, річка обміліла, раз у раз траплялися стрімкі перекати, по яких човен мчав із швидкістю до чотирьох метрів на секунду. Величезні камені, оброслі яскраво-зеленим баговинням, немов якісь підводні істоти, прослизали повз них, майже біля самої поверхні води. Треба було вміти вчасно помітити небезпечне місце, вміти за характером хвилі й коловороту наперед визначити, чи глибоко лежить камінь, в разі потреби обійти його збоку.

А човен при такій швидкості течії погано слухається стернового. Весла підняті й лежать непорушно: було б небезпечно прискорювати рух.

Але ось кінчається перекат, річка ширшає, дно зникає в зеленкуватій глибині.

— Повний вперед! — командує капітан, і весла слухняно опускаються на воду.

На веслах — Микола та Альфред. Дівчата відпочивають після куховарства. Ганна лежить на носі, низько схилившись над прозорою водою, і з напруженою цікавістю дивиться у воду. Приємно паморочиться в голові від цього, і здається, що летиш з неймовірною швидкістю над невідомим світом, як у сні.

Федір установив порядок: двоє відпочивають, двоє гребуть через кожні півгодини. Один з відпочиваючих заступає одного з гребців.

Весь час змінюється краєвид. Річка, наче змія, звивається між пасмами гір, то стискується ними у вузьких ущелинах, і химерні скелі нависають тоді над самим її річищем, загрожуючи звалитися на принишклих мандрівників, то розливається в просторих лугових низинах, розкидаючи чисті струмені по піщаних мілинах.

Непомітно підкрадається вечір. Знову починаються шукання стоянки. Роботи чимало: треба нарубати палива для вогнища, приготувати обід, потім остаточно влаштувати постелі, натягти брезентову покрівлю.

Нарешті все зроблено. На зміну теплому вечорові надходить прохолодна ніч. Човен стоїть біля берега на мілині, якнайдальше від головної течії, щоб випадковий обривок плоту, що розбився де-небудь у верхів’ях об каміння, не налетів і не зірвав його з якоря. На березі ще димлять головешки загасаючого вогнища, виблискують спалахуючі світляки іскор.

Втомлені мандрівники тепло вкриваються й засинають здоровим, міцним сном, відчуваючи блаженство відпочинку та приємне ниття в напоєних утомою м’язах.

Перші два-три дні мандрівки Микола переживав, як сон. Після напруженого розумового життя протягом багатьох років уся ця обстановка здавалась йому нереальною.

А тим часом близькі вода, земля, ліс потроху пробуджували в ньому давно забуті відчуття дитинства. Він упізнавав ці могутні пахощі природи, її тихі нічні шерехи, і порухи, і сплески, як після довгої розлуки люди впізнають знайомий погляд, знайомий потиск руки.

Микола з надзвичайною гостротою відчував це повернення до природи, він мов скидав з себе вагу років і знову ставав юним.

Якось уранці, тільки-но мандрівники вирушили в дорогу, покинувши місце ночівлі в тихій звивині річки, вдалині з-за повороту показався великий пліт. Він швидко линув головною течією біля високого правого берега, де скелі, підійшовши до самого річища, вступили в боротьбу з водою, повертаючи непокірну течію ліворуч, майже під прямим кутом.

У цей куток нісся пліт. Вузький і довгий, зв’язаний з товстих стовбурів уральських ялин, він уже вигнувся дугою, бо два плотарі — один попереду, другий у хвості плоту, — побачивши небезпеку, з усієї сили працювали величезними веслами-стернами, намагаючись відвести пліт якнайдалі від берега. Налягаючи всією вагою тіла на довге плече важеля, кожний плотар піднімав стернове весло з води, бігом переводив його на другий бік і, зануривши лопать у воду, знову плечем штовхав важкий держак, упираючись босими ногами в колоди. Але не такі сили потрібні були, щоб подолати інерцію плоту, який нестримно мчав на скелю.