На таллінському аеродромі перед вильотом вони покуняли хвилин двадцять, а ось тепер, коли можна було поспати добрих дві години, сон не брав їх.

Ридан обережно, збоку зазирнув в обличчя Миколи, побачив, що той теж не спить, і легенько штовхнув його ліктем.

— Здорово все-таки вийшло, — сказав він. — Скільки, ви кажете? Тридцять один кілометр?.. Замало, звичайно… Але ви тепер розумієте, що я мав рацію.

— Мабуть, що так.

— Мабуть! Не мабуть, а точнісінько так… Адже жодної осічки, усі двадцять вісім чоловік, як один…

Деякий час обоє мовчали. Потім знову заговорив професор.

— В усій цій фантасмагорії мені незрозуміло одне… Нас викликали в Наркомат державної безпеки позавчора ввечері. Вони лише ознайомилися з нашою пропозицією про випробування апарата, з його можливостями… Пам’ятаєте, про що нас розпитували? Чи можемо ми пустити в хід апарат у морі, вночі, в туман, а що коли об’єктом будуть люди на судні, чи не перешкодить обшивка і так далі. Розумієте? А вчора ввечері нас прямо-таки, наче на пожежу, перекинули на цей маяк з локатором. Ніякого туману тоді ще не було, так? Як же вони могли знати заздалегідь, що саме цієї ночі раптово насуне туман і якийсь шведський корабель завітає до нашого берега, і саме в цьому місці?!

— Авжеж, незрозуміло… У них… своя наука… ми її не знаємо… Але як дотепно вони вирішили завдання щодо випробування «ГЧ»… Правда ж?..

Микола говорив повільніше, ніж звичайно, глухим, беззвучним голосом. Крізь гул літака його майже не було чутно. Ридан скоса глянув на нього, трохи подумав, стрепенувся.

— Слухайте, Миколо Арсеновичу, — заговорив він рішуче, твердо, мов нарочито протиставляючи свій дзвінкий баритон його безбарвному голосу. — Через… дві години ми будемо вдома. Ось яка буде програма життя. Ви відразу ж підете у ванну, потім за стіл, добре повечеряєте, і — спати. Ніяких балачок, тим більше, що ми й не можемо нічого розповісти нашим. Спати будете досхочу. Про це вже я подбаю… Я сьогодні даю розпорядження дівчатам терміново збиратися на Уфу. Дзвоню Федорові Івановичу. Через два дні ви повинні виїхати.

— Але ж… тепер… «ГЧ» уже знають. У будь-яку хвилину нас можуть…

— Так, знаю, що «нас можуть», — різко перебив Ридан. — Але вас «не зможуть»! Я знаю напевно, що коли ви залишитесь у Москві, вам не дадуть спокою, і це погано скінчиться. Якщо я й сам раз у раз порушую ваш відпочинок, то чого ж чекати від тих, хто нічого про вас не знає! Зараз я беру всю відповідальність на себе, і, повірте, жодна душа не знатиме, де ви!

— Ну… г-гаразд, — відповів Микола.

Ясного пекучого полудня на одній з вулиць уральського містечка Красноуфімська з’явилась група важко навантажених туристів. Вони тільки що вийшли з воріт готелю — дерев’яного одноповерхового будиночка — і, незважаючи на чималий вантаж і спеку, швидко крокували вузьким дощаним тротуаром, видно поспішаючи перетягти свій вантаж кудись недалеко.

Через кілька хвилин вони дійшли до кінця вулиці, яка обривалась крутим спуском. Унизу звивалася прозора стрічка річки Уфи. Протилежний низький берег відкривав широку панораму лук і синіючих вдалині лісистих відрогів Уральського хребта.

Проте величний ландшафт не привернув уваги прибулих. Тільки-но склавши на землю тюки, чемодани та ящики, вони спрямували погляди вниз: там до берега був причалений човен.

Обличчя туристів сяяли радістю. Усе, що було зроблено досі, — закупки провіанту і потрібних речей, переїзд залізницею з Москви до Красноуфімська та три дні життя в цьому мальовничому містечку, поки Федір з Миколою розшукували придатний човен, — усе це було лише підготовкою до мандрівки, яка тепер тільки починалась. Ще кілька хвилин, і вони стануть володарями неоціненних скарбів: чистого повітря, прозорої води, волі, сонця, дикої природи.

Стрімкою стежкою туристи обережно знесли речі до берега і поклали їх у човен, потім не гаючись зайняли місця за вказівками Федора, давно уже визнаного капітаном команди. Сам він став на корму за стернове весло. Ганна і Віклінг сіли гребти.

— Віддати кінці! — весело скомандував Федір.

По-морському, недбало розтягуючи слова, Микола відповів:

— Єсть віддати кінці! — і, відіпхнувши човен, скочив у нього.

Мандрівка почалася. Кілька змахів веслами, і, вийшовши на середину річки, туристи повернули вниз за течією.

Погода стояла чудова. Сонце нещадно пекло з безхмарного неба, але на воді було не жарко. Річка вабила прохолодою. У будь-яку хвилину можна було скинути з себе набридлу і вже просто непотрібну міську одежу, кинутись у воду й пливти за течією нарівні з човном, поки не надокучить…

Як і належить справжньому досвідченому капітанові, Федір зовні був спокійний. Але раз у раз він самозадоволено позирав на друзів, як автор на глядачів, підкорених його чудовим твором.

Незабаром місто зникло з очей. Правий берег трохи понижчав. Вдалині біля підніжжя невисокого пасма пагорбів ще деякий час миготіли телеграфні стовпи вздовж залізниці, проповз довгий товарний поїзд, і його різкий свисток був останнім відгомоном міського життя…