Він легко навчився користуватися ложкою, пити з чашки, і з того часу почав сідати за обідній стіл разом з усіма, а потім потроху засвоїв деякі елементарні обов’язки слуги і виконував цю роль дуже старанно, з цікавістю. Сімку особливо приваблювало все, що зближало його з людиною. Часом здавалося, що він поставив на меті стерти останню межу, яка відокремлює людину від іншого тваринного світу.

Нічого й казати, що Ридану довелося звільнити Сімку від усіх небезпечних і болісних операцій, зв’язаних з вивченням мозку; Сімка був, головним чином, об’єктом для спостережень.

Проте два роки тому Сімка раптом засумував і почав виявляти ознаки якогось серйозного захворювання. Було схоже на туберкульоз — ця хвороба дуже часто уражає мавп у північних широтах. Ридан старанно оглянув пацієнта й вирішив, що найвірнішим методом лікування буде переселення Сімки в більш прийнятний для нього клімат і оточення. Сімку відправили в один з найкращих мавпячих розплідників на Закавказзі аж до видужання.

Майже полишений сам на себе і на своїх родичів серед дикого субтропічного лісу, обвитого ліанами, Сімка спочатку засумував ще більше. Годинами сидів він нерухомо де-небудь у затишному місці, в заростях, байдуже спостерігаючи політ барвистих метеликів. Співробітники цього мавпячого санаторію, пильно стежачи за поведінкою своїх пацієнтів, час від часу повідомляли Ридана про стан здоров’я Сімки.

Природа взяла своє. Поволі, потроху шимпанзе оживав, перестав кашляти, зав’язав знайомство із своїми родичами і, очевидно, забув людські навички й уподобання. Все-таки він був ще зовсім молодим.

І ось він повернувся знову до Москви.

Перша ж зустріч показала, що Сімка не забув професора. Матуся, який спостерігав цю сцену, був зворушений поривом ніжності мавпи. Невдовзі з’ясувалося, що Сімка взагалі нічого не забув. З кабінету всі троє пішли в їдальню обідати. Нікого з молоді в цей день не було: рано-вранці вони вирушили в якусь екскурсію за місто. Ридан, звичайно, не пропустив нагоди обставити появу Сімки з відповідним ефектом; вони сіли за стіл у той момент, коли тітка Паша вийшла на кухню. Незабаром вона повернулася назад. Сімка сидів праворуч від професора. Груди його були пов’язані серветкою, у руці він тримав чашку. Бородата потвора, обрамлена чорним волоссям, що стирчало в усі боки, очікувально і, здавалось, байдуже дивилась на тітку Пашу, людину ще незнайому.

Бідна жінка завмерла за кілька кроків од столу.

— Що це? — тихо пробурмотіла вона, не одриваючи погляду від страховиська, і почала поволі задкувати до дверей.

Ридан говорив щось Сімці, удаючи, що не помічає переляку тітки Паші. Нарешті, вона намацала за собою двері і з незвичайною спритністю шмигнула за них.

Через хвилину двері ледь-ледь прочинились і захлопнулися знову. Ридан, дражнячи згодом тітку Пашу, запевняв, що вона, запекла безбожниця, в цей момент хрестилася за дверима, а потім перевіряла, чи не зникла «примара».

Проте Сімка був істотою настільки миролюбною і схильною до дружніх відносин, що тітка Паша швидко полюбила його. Тільки вона ніяк не могла звикнути до його «людських» набутих звичок, які її глибоко вражали і здавались несумісними з його мавпячою природою.

Для Ридана повернення Сімки було важливою подією. В будь-який момент міг статися вирішальний злам у ході досліджень. І тоді йому негайно потрібен був би представник тваринного світу, який займає передостанній щабель на скалі еволюції.

Розмова з Риданом не минула безслідно для Миколи. Раз у раз він у думці повертався до неї і щодалі, то менше його задовольняли аргументи професора. Усі міркування про гальмувальні процеси, звичайно, були правильні, загадка, що виникла перед Риданом, уявлялась значною, і все ж Микола сприймав усю цю логіку, як ширму, яка давала змогу професорові щось не договорювати. В усякому разі, в його аргументах Микола не бачив підстав для тієї поспішності, з якою зараз працював Ридан.

Настав, проте, день, коли професор «видав себе». Принаймні, Микола був певен, що розгадав таємні задуми Ридана.

Вони були самі в цій глухій, оббитій свинцем лабораторії, коли Ридан раптом спитав інженера:

— Скажіть, Миколо Арсеновичу, є які-небудь новини із Заходу? Німець ваш повідомляє що-небудь?

— Ні, він тепер не з’являється в ефірі. Останні повідомлення ви знаєте.

— А що коли він догадався про підміну? Адже тепер вас імітує в ефірі Анатолій Васильович?

Анатолієм Васильовичем Ридан за своїм звичаєм величав Толю Ниркіна, який тепер акуратно чергував у Миколи в призначені дні й години. Зовсім молодий, тільки що скінчив школу, маленький, вихрястий, до комізму серйозний і безнадійно мовчазний юнак завоював симпатії професора своїми надзвичайними радіотехнічними здібностями, про які часто розповідав Микола.

— Здогадатись неможливо, — відповів Микола. — Ниркін артистично наслідує мене. Ніхто з наших любителів не помічає підміни.

От і все. Спочатку Микола не надав значення цій розмові, але вже вночі, у ліжку, він пригадав несподіване запитання Ридана, і раптовий здогад вразив його. Ридана хвилюють апарати Гросса, «проміння смерті»! Так ось у чім річ! От, очевидно, чого він шукає в спектрі променів «ГЧ» — смерть! Так, це, справді, реакція проста і яскрава. Раптова смерть… І ось чому він так поспішає!