–  Ну, - сказав сивий.
– Признавайся.

Чоловік на ланцюгу нічого не відповідав, тільки облизував розбиті губи і зачаровано дивився на вогонь.

–  Не хочеш, - немовби з жалем сказав сивий.
– Як хочеш. Давайте, хлопці, з Богом.

Хлопці, що стояли на тому боці багаття, потягли за свій кінець ланцюга, і тут чоловік заволав:

–  Ні! Ні!
– він немовби забув інші слова.
– Ні-і-і!

А дужі хлопці тягли ланцюга, і чоловік поволі наближався до багаття, хоч і впирався щосили.

–  Ні! Ні!

Та ось він уже зайшов у вогонь, так, саме зайшов, неначе у двері. Хлопці смикнули дужче, і чоловік вискочив з іншого боку. Одяг на ньому схопився вогнем, волосся, вуса, все палало, і він уже не волав, він вив по-звірячому страшно та хрипко.

–  Признавайся!
– владно наказав сивий.

Але чоловік, здається, не був здатен почути.

–  Давайте, хлопці, - наказав сивий. І хлопці взялися з другого боку. Чоловік знову зайшов до багаття, але цього разу його вже затримали там надовше, і коли з’явився перед людські очі, він уже навіть не вив.

–  Ну, - сказав сивий. І хлопці втретє потягли ланцюга.

Тепер уже чоловік не впирався, він поволі дійшов до самого багаття і тут впав просто обличчям у вогонь. Коли відтягли геть, відв’язали від ланцюга, бідолашний ледь дихав. Його кинули на землі і взялися до наступного опиря.

Наступним був Тарасиків сусіда, той, що вів його до церкви зі смолоскипом.

–  Людоньки добрі, не треба, людоньки, ну дорогенькі… - прохав опир, поки йому розплутували ноги, - ну що я вам зробив…

Але його, зрозуміло, не слухали.

–  Людоньки добрі, ну людоньки…

Наступна черга була за Тарасиком.

Хлопці потягли ланцюга, дядькові в обличчя майнуло полум’ям, він несамовито закричав і ступив ногами на палаючу тернину.

–  Признавайся, - владно сказав сивий.

–  Не треба!..
– заволав попеченими вустами дядь-ко.

А сивий вимахнув рукою.

Як опир витримав вогонь вдруге, незрозуміло, але коли витягли на галявину, він захрипів:

–  Признаюся, признаюся…

Шкіра у нього димилася.

–  Чекай!
– крикнув сивий.
– Чекай! Води йому.

–  Не треба води… - прохрипів опир.

Він ще тримався на ногах, хоча й хитавсь, і дивився навкруги червоними без вій очима.

–  Признаєшся?
– підійшов до нього сивий.

–  Так.

–  Розв’яжіть його, хлопці.

Парубки, здається, спочатку просто боялися підійти до паленого, але зрештою хтось наважився і полоснув по мотузці ножем.

–  Я все скажу… - наче марив наяву опир.

–  Порчу насилав?
– суворо спитав сивий.

–  Насилав, - хрипів опир.
– Я все скажу, все… Там іще є, там… я покажу…

–  Веди, - сивий дав знак хлопцям, і ті стали попереду.

Опир важко зрушив з місця. Тарасикові здалося, що з його ніг шматками відпадає шкіра. Нетерплячі хлопці відійшли трохи вперед, і тут раптом опир зупинився, потім несподівано сильно штовхнув сивого, так що той заточився, і рвонув просто в ліс. Люди на мить завмерли, а коли отямились, він вже був далеченько. Опир біг, неначе спринтер. Ось вона, опиряча сила - здається, ладен був впасти, і вже побіг, та так, що молоді не могли дістати.

–  Лови! Держи!
– кричав сивий.

Всі, хто був на галявині, кинулися навздогін. Хлопці вимахували смолоскипами. Хтось заулюлюкав. А опир уже біг між дерев, так швидко, немов йому і справді допомагав нечистий.

–  Коня треба! Коня! І тут Тарасикові здалося, що біля його ніг знову щось заворушилося, і руки його відчули, що їх уже нічого не тримає, і луснула мотузка на ногах.

Тарасик обернувся. Над ним стояла Ганна.

–  Давай, хлопчику, давай, - вона схилилася, схопила його під пахви й почала підводити з землі.

Люди гналися за опирем, ніхто не оглядався, ніхто не помітив нової втечі. Тарасик якимось дивом підвівся, ноги важким тягарем волочилися внизу, а руки ладні були відірватися від нестерпного болю. Спираючись на жінку, він ледь докульгав до краю галявини і спинився, неладен рушити далі.

–  Ну давай, давай, - шепотіла Ганна у саме вухо та підштовхувала його вперед.

Тарасик зібрав усі залишки волі і, зціпивши зуби, пішов-таки. Але це тільки сказати легко: пішов.

Погоня шуміла десь ззаду, на тому боці.