Під розп’яттям у кутку стояв хлопчик. Малень-кий, років дев’яти, зачуханий і замурзаний далі нікуди. За руку його тримав старий з сивими ву-сами, він питав:

–  А ти кров пив?

–  Пив, - охоче признавався хлопчик і блискав оченятами.
– Мені татко з мамкою давали, коли нап’ються. Вона смацне-енька.

Люди похапцем хрестилися.

–  А тебе мамка з татком вчили?

–  Та вцили з.

–  А що вчили?

–  Та все. Як різать вцили, як заманювать. Як насих пізнавать.

Хлопець безперечно був божевільним. Оченята переможно зиркали на всі боки, а язик молов не спиняючись.

–  А в дітей кров солодса за всіх. Вони і мене якось з’їсти хотіли, а я заховався. А як померли, я виліз.

–  А холєру наводить вчили?

–  Вцили, - погоджувався хлопець.
– І холєру вцили.

Так, він був божевільним, це було видно по рухах тремтячих рук, по блиску в очах, по голосу - радісному і навіть пере-можному, що ніяк не в’язався зі страшним змістом слів. Але, здається, ніхто того не помічав. Люди злякано перешіптувались та хрестились на ікони, а сивий чоловік розпитував:

–  А ще в нас у селі опирі є?
– Є, охоче кивав хлопчик.
– Є, я вам показу.

В церкві не було де сісти. Тарасик притулився до стіни під якимось святим. Божевільний хлопчик розказував та розказував, а люди підходили ближче, приходили нові, і нарешті їх зібралася ціла купа, навіть не вірилось, що в цьому селі живе така сила-силенна народу.

–  Всі тут?
– спитав сивий дядько нарешті.

–  Всі, - впевнено відгукнулися від дверей.
– Бойчуків сина нема, до тітки поїхав, і Петренка - помер увечері.

–  Добре, - кивнув сивий і вийшов на середину. Від його гучного голосу тремтіли вогники свічок.

–  Люди добрі!
– почав він, легко перекриваючи гамір, що стояв у церкві.
– Всі ви чули, що сказала ся дитина. Всі ви знаєте, скільки лиха чинять нам опирі. Вони хочуть знищити наш рід і насилають на нас холєру, вони п’ють нашу кров і кров наших дітей, - за цими словами він вказав на хлопчика, що так само безтурботно блищав оченятами, здається, тішився із загальної уваги.
– Я не буду довго говорити, - вів далі сивий, - бо нема серед нас людини, що не втратила б родича сього літа. Я тільки одне спитаю у вас: на що заслуговують сі опирі?
– голос його злетів під саме склепіння і спустився звідти коротким словом.
– Смерть.

–  Смерть-смерть-смерть, - загукало церквою.

Здається, сивий мав якийсь гіпнотичний вплив на громаду. Люди повторювали кожне його слово, повторили й останнє, воно вітром пройшло серед ікон, похитуючи вогники свічок.

Тарасик теж щось таке собі промимрив під ніс. Він остаточно розгубився, чи то навіть загубився. Було б іще де сісти, але як на гріх - ні лави, ні стільця, старі, малі, хворі - всі стояли на ногах і уважно слухали.

Сивий тим часом приступився до божевільного хлопчика, вивівши його так, щоби всім було видно.

–  Ну скажи, як опирів пізнавать?

–  Ге, - широко посміхнувся хлопчик, - мозна пізнавать. Під лівим коліном мають підв’язане сирівцеве полотно.

Чи сам він розумів, що казав?

–  Всім тихо!
– владно виголосив сивий.
– Не рушити! От дивіться, люди добрі, я вже стара людина, дивіться, і кожен з вас має зробити те саме, що я, - з цими словами він урочисто нахилився і закачав ліву штанину. З-під неї з’явилося жовтувате сухе коліно. Старий випнув його наперед, щоби всі упевнилися, що воно не підв’язане. Люди дивилися, затамувавши подих.

–  Бачите?
– голосно спитав старий та владно наказав комусь за своєю спиною.
– Ничипоре! І в цю мить кілька чоловік у різних кінцях церкви сіпнулися до виходу, вони зробили це майже одночасно, наче заздалегідь змовившись, і на кілька секунд натовп розгубився.

–  Тримайте їх!
– крикнув сивий.

Вони би продерлися до дверей, але люди стояли такою щільною стіною, що будь-який рух губився у ній, немов у перині. І за півхвилини втікачів вже тримали за руки. Двоє заволали.

–  Ні!
– верещав один, сіпаючись у дужих обіймах.
– Ні! Ні! Ні!

Він кричав, немов механічний - з одною інтоацією, без пауз, не набираючи повітря в груди, кричав, поки його витягли на середину та жбурнули просто на підлогу.

–  Діточки!
– волав другий.
– В мене діточки! Люди добрі, у мене ж діточки! Пожалійте, люди добрі!

Але його не збиралися жаліти. Баби хрестилися. Всього втікачів було четверо. Сивий підійшов до першого і різким рухом розірвав йому ліву штанину. Народ зойкнув і замокв. Нога була перев’язана під коліном полотниною.