Тарасик вирішив скористатися цим і пошукати свою сумку. Почав намацувати перемикача на стіні, але чомусь не знайшов, підвівся, став шукати ближче до дверей - марно, вимикач немов провалився.

–  Що ти там робиш?

Він озирнувся, немов спійманий на гарячому:

–  Та тут… світло…

–  Світла мало? Посунься до каганця, - хазяйка поставила на стіл полумиски, чашку і глечика.
– Я знаю, що тобі треба, - сказала вона.
– Вина тобі треба, ти крові скільки вилив. Осьо я знайшла, сідай.

Про їжу було гидко подумати, про вино - й поготів, але відмовлятись… Не вмів Тарасик відмовлятись, якби вмів - може, й життя б йому по-іншому пішло. За кілька хвилин хлопець вже давився варениками, запиваючи їх червоним терпкуватим вином із глечика. Жахлива комбінація, а надто з перепою.

У хаті було поночі, особливо заважало щось роздивитися блимаюче світло каганця. Хазяйка сиділа навпроти, підпираючи голову руками, і супроводжувала поглядом кожний вареник.

–  А ти гарний хлоп. Мені одразу сподобався, -посміхнулася вона.
– А чого це ти такий гарний до нас забрів?

Тарасик з огидою ковтнув і шморгнув носом:

–  Фольклор.

–  Це що за штука?
– здивувалася жінка.

–  Пісні, - не надто красномовно пояснив він.

–  А-а, знаю. Дивись, за твої пісні колись отак приб’ють тебе, не приведи Господи, - вона перехрестилась.

Розмова виходила якась ідіотська. Сформу-лювати цього Тарасик не зміг би, бо ж, як бачите, не майстер був формулювати, але щось у цих питаннях було не так, не природно, наче в кіно, або в божевільні. Та й насправді ця ніч нагадувала божевільню.

–  Ти їж-їж, - заохочувала хазяйка.

Тарасик судомно ковтав слину. Але остаточно вдавитися варениками йому, на щастя, не дали. Раптом почувся гучний стукіт у двері.

–  Ганно, відчиняй!

Хазяйка підхопилася до вікна. На вулиці блимало світло і лунали чоловічі голоси.

–  Що там?

–  Відчиняй, Ганно!

–  Та не лізь ти, хату підпалиш!
– огризнулася вона.
– Зараз відчиню.

На порозі з’явився здоровезний дядько.

–  О, у тебе гості!
– хитро посміхнувся він. Потім набрав серйозного вигляду.
– Збирайся, Ганно, до церкви і гостя свого збирай.

–  По що?
– здивувалася хазяйка.

–  Побачиш, - хитнув головою дядько.
– Сказали, щоби всіх, і старих, і малих, зігнати до церкви, бо знайшовся один хлопчик, буде опирів взнавати.

–  Тьху ти!
– плюнула вона.

–  Ти не тьхукай. Ти давай вдягайся. І ти!
– дядько обернувся до Тарасика.
– Чого витріщився? Вставай та виходь на вулицю!

Надворі Тарасика зустрів ще один дядько із смолоскипом в руках. Так, у нього був справжній смолоскип, і зрозумілим стало, чому це хазяйка турбувалась за пожежну безпеку. Дядько недобре оглянув Тарасика.

–  Що за один?

–  Та!
– вимахнув рукою Тарасиків супутник (чи конвоїр?) - Гість. Звідки ти?
– спитав він у свою чергу.

–  З міста, - промимрив хлопець.

На дядька ця відповідь, здається, не справила доброго враження. Смолоскип кидав непевні відблиски на їхні вусаті обличчя. Ніч мовчки дивилася з усіх боків.

За хвилину з’явилася хазяйка, вдягнута у якусь куфайку, принаймні це було схоже на куфайку.

–  Ходімо!
– виголосив той, що без смолоскипа.
– Тільки дивися, щоби не втік… - і він скосився на Тарасика.

–  Дурень ти, - чомусь сказала Ганна, а дядько зареготав.

Вони йшли селом до церкви. То там, то там блимали вогники, лунали голоси, пробігали люди зі смолоскипами - збирали все село.

–  Не бійсь, - зашепотіла Тарасикові у вухо жінка і підхопила під руку, щоби легше йти.
– Вони побісяться й відчепляться, ти тільки стій тихо-тихо, бо ти чужий, а чужих у нас не люблять, завжди вигадують на них казна-що.

На вулицях не горіло жодного ліхтаря, а самі знаєте, як на наших вулицях - і вдень перечепишся. Тому Тарасик охоче прийняв допомогу жінки, щоправда, слова її не дихали оптимізмом, але, чесно кажучи, хлопець зараз не здатен був до аналізу. Він просто кульгав за смолоскипом і намагався роздивитися хоч щось під ногами.

Церква стояла на краю села. Там вже було людно.

–  Приймайте, - сказали дядьки, наче передаючи своїх супутників комусь.

Ганна перехрестилася на порозі. Тарасик - ні, просто на думку не спало, без звички воно знаєте як. Дядьки в один голос гмикнули.

Горіло багато свічок. Вогники відбивалися у золотих ризах і справляли враження великого світла, хоча насправді важко було розрізнити обличчя людини хоча б за два метри.

Селяни скупчилися в одному кутку, і ті, хто приходив, теж підтягувались туди. Сірі постаті в однакових сірих одежинах, вони слухались когось, заглядаючи через спини. Підійшли і Тарасик з Ганною.