Справді, він повернувся із повною чашкою в руках і поставив її на тумбочку. Тепер лишалося тільки дочекатися слушної нагоди. Але, як на гріх, дядько не рушив з палати, немов здогадуючись про щось. Він сидів та вивчав вивчені вже газети та гугнявив щось під ніс, а я потерпав у своєму ліжку, і пакуночок зі снодійним обпікав мені долоню. Я міг думати тільки про од-не - коли він нарешті піде в туалет, щоби я зміг висипати все у чай та гарненько перемішати. Цікаво, воно має якийсь смак? Не повинно, бо інакше він все відчує та не стане пити. А сусіда, немовби піддражнюючи мене, сьорбав іноді з чашки і ставив її на місце, паскуда.

Нарешті у мене остаточно урвався терпець і, коли дядько Гаврило відійшов до раковини помити руки, я зважився на відчайдушний вчинок - одним рухом висипав йому до чашки все, що містив пакуночок. На поверхні напою утворилася пінка. Дядько плюскотів водою у раковині, він, здається, нічого не помітив. Я відкинувся на подушці, зібгавши у руці папірця. Помішати снодійне вже не вдалося. Дядько Гаврило повернувся на місце, дістав з шухляди свої вечірні пігулки та одним духом вихилив увесь вміст чашки. Він навіть не подивився на мене і не сказав “на добраніч”, бо якби сказав, я б обов’язково зізнався у тому, що накоїв, - настільки застукало серце у цю мить. А так дядько плюхнувся на свою жалюгідну подушку і захропів. Ну і хай йому чорт.

Господи, що ж це зі мною робиться, га?

Мені раптом стало лячно. Надворі поночіло, і пітьма прокрадалась у нашу палату. Крізь шпарки у дверях з коридору пробивалося світло, але воно тільки підкреслювало мою самотність і безсилість навіть увімкнути лампочку під стелею, бо для цього треба було дістатися до вимикача, а я не міг навіть звестися. Невідома хвороба позбавила мене сил, висмоктала, наче лимон. Наче лимон… Боже! Я відчув, що мене починає трусити. Що ж це робиться, га? Від розгубленості я спробував покликати дядька Гаврила, але той міцно спав, накачаний снодійним. Я відчув, що навколо мене стискується лихе кільце, і не міг протидіяти йому.

Палатні двері прочинилися. До мого ліжка підійша Оленка.

–  Ти чого лежиш у пітьмі?

Очі її сяяли, а вуста торкала переможна посмішка.

Холодний піт виступив у мене на чолі при її появі. Язик зачепився за зуби і не зміг вимовити оптимістичної відповіді.

–  Ну як хочеш. У темряві навіть краще, - з цими словами дівчина повернулася до дверей і ретельно їх причинила. Білий халат полетів на підлогу.

–  Ти чекав мене? І вона накинулася на мене, наче дикий звір.

Цього разу я втратив свідомість набагато швидше. І хоча руки мої не були прив’язані пасками, я все одно не міг боронитися, навіть капітулювати не міг, бо Оленка знала свою справу. Я відчував, як її коліна стискують мені ребра, бачив крізь марево темну постать, що злітала вгору-вниз, немов заведена, немов у якомусь жахливому сні. Здається, навіть коли я остаточно знепритомнів, вона продовжувала свій лихий танок, якимось одній їй відомим способом не даючи розслабитись. При-наймні у мареннях мені ввижалася та сама картина - її груди, що стрибають перед очима, її руки, губи, язик, що не дають жити і не дають вмерти, сховатись за рятівним мороком безтями.

Я лежав, наче колода, коли мені зранку ставили термометр і коли принесли, а потім забрали недоторканим сніданок. Тільки ближче до обіду душа моя почала повертатись на цей світ, і перше, що вона почула, це бадьорий голос Космонавта:

–  То ви що, тепер щодня у нас чергуєте?

Ви не уявляєте, наскільки приємно було почути це. Зібравшись із силами, я розтулив свинцеві повіки. Космонавт сяяв, наче місто після дощу, - помитий, у свіжій сорочині, навіть апарат Ілізарова виблискував, немов і його начистили. Питання його було спрямоване до постаті у білому халаті, що стояла біля мого ліжка спиною до мене.

–  Та ні, просто Людочка попросила помінятись на ці вихідні, - відповіла постать Оленчиним голосом.

–  А дядько Гаврило де, гуляє?

–  Та ні. Вже догулявся. Він же у нас принциповий, сам собі пігулки призначає.
– І що?
– витріщив очі Космонавт.

–  А нічого, передозував учора снодійного, - пояснила Олен-ка.
– Вночі забрали до реанімації, може, відкачають.

–  Бо-оже!
– жахнувся Космонавт.

Я лежав і слухав, спросоння нічого не тямлячи.

–  А Льоха як?
– спитав Космонавт, віджа-хавшись.

–  Спить, - Оленка обернулась до мене.
– О, вже не спить! Прокинувся?

Я дивився на неї широко розкритими очима, немов на примару, що постала раптом із кошмарного сну.

–  Прокинувся!
– із задоволенням констату-вала Оленка та підійшла до мене впритул. Рука її ковзнула до кишені.
– На ось, випий аспірину, бо знову температура лізе.

На долоні її лежала сірувата велика пігулка. Я не великий знавець ліків, але на аспірин це не було схоже ніяк. Вона піднесла пігулку до самого мого обличчя, і я несамохіть сахнувся.

–  Чого ти?
– здивувалась дівчина.
– Пий-пий, - і палець її владно заліз мені у рота, застромлюючи пігулку вглиб.

Діватися не було куди, і я рефлекторно ковтнув.

–  От. І чаєм запий, - холодний чай був ще гидкішим, ніж завжди.
– Це додасть тобі сили, - багатозначно мовила Оленка, ставлячи чашку на тумбочку. І тут у моєму мозку вибухнула раптова думка: “Я вбив дядька Гаврила!” Вона була настільки несподівана і гучна, що я аж заплющився.

–  Я прийду до тебе вночі, - прошепотіла, нахиляючись, Оленка.