МизКумом невесело засміявся, і я приєднався до нього. Дійсно, можна у всьому знайти свої позитивні риси.

–  Та не переживай!
– сказав я.
– Будеш до нас у гості ходити. Це навіть краще, що тебе переводять, там за тебе справжні фахівці візьмуться і в момент все зроблять. А у нас що - травматологи, одне слово. Не переживай!

МизКумом зібрав свої речі, потис усім руки та почалапав на четвертий поверх у гнійне. Я подивився на його порожнє ліжко і раптом усвідомив, що від нашої всієї палати лишилася рівно половина. Оце так - за три дні і трьох немає. Буває ж! То в коридорах лежать, а то палати порожні. Космонавт сумно дивився у вікно. Дядько Гаврило, очевидь, теж про щось таке подумав, бо зітхнув, озираючись, і спитав невідомо у кого:

–  А що ж це до нас нікого не кладуть?

–  Статистика, - відгукнувся Космонавт.
– Травматизм у місті зменшився.

–  Хіба що.

Найбільше жалко було за Футболістом. Все-таки він нас розважав своєю філософією. А з цими і слова не мовиш. Один - якийсь пришелепуватий, другий - зовсім дитина, дивно навіть, що мій ровесник. Нудно буде лежати, якщо нікого не покладуть. А завтра субота, значить, будемо нудьгувати мінімум два дні.

–  Піду до хірургії, - наважився Космонавт, - може, там щось.

Що саме, нескладно було здогадатись - безвідмовна Тетяна якраз заступила на чергування. Хлопець понишпорив у шухляді, видобув звідти гребінця і заходився причепурюватись біля раковини. Від однієї думки про секс у мене заболів живіт. А Космонавт сховав гребінця у кишеню та відчинив палатні двері, думками він вже був там.

–  Щасливого полювання, - побажав я йому.
– Іди ти.

Ми з дядьком Гаврилом лишилися самі. Розмовляти не хотілося, гуляти не вистачало сил, і я розкрив книжку. Книжка була цікава, але на четвертій сторінці я почув над вухом:

–  Хлопче, вона до тебе присмокталася…

–  Дядько Гаврило сидів на своєму ліжку навіть суворіший, ніж завше.

–  Що, пробачте?

–  Вона до тебе присмокталася і не відпустить.

Найцікавіше, що я не спитав, хто це “вона”. Я тільки закрив книжку та підвівся на лікті.
– І що буде?

–  Не відпустить вона тебе. Ти будеш хлянути, хлянути, поки зовсім нічого не зможеш. Може, тоді.

–  А ви звідки знаєте?

–  Бачу. Якби хтось інший, вона б пустила, а тебе - ні. Ти їй припав до смаку. У тебе оно вже очі позеленіли.

Ні, я таки не спитав, хто це “вона”, я, мабуть, уже тоді щось відчував. А може, й ні - може, набридло читати і просто вирішив порозважатися за рахунок несповна розуму сусіди. У дядька Гаврила погляд палав натхненням, і він продовжив свої пояснення, від яких мені попервах стало трошки моторошно.

–  Розумієш, вона живиться твоєю енергією. Вони взагалі живляться енергією чоловіків, але рідко коли припадають отак до одного, - він руками стис перед собою удаване горло, немов збирався задушити.
– Здебільшого беруть у кожного потрошку, і тоді майже не шкідливі - ну, день після цього поболить голова і все. А за тебе зачепилась. Я давно за нею дивлюся. Ти розумієш, хлопче, вона висмоктує з тебе енергію під час кохання. Вона висмоктує з тебе життя. Ти не відчув цього?

Згодіться, що відповісти ствердно на таке запитання важко, але й заперечити я не міг. Я справді відчував негаразд, але щоб так сформулювати… Висмоктує життя - це занадто. Про енергію всі останнім часом говорять, навіть по телевізору. Але ж не до такої міри!

А дядько Гаврило вже знову замахав руками, намагаючись мене переконати.

–  Тобі треба боронитися, хлопче. Вона тебе з’їсть, висмокче, немов лимон.

–  Як?

–  Як боронитися?
– по-своєму витлумачив мій вигук дядько.
– Амулетом. Змійовиком. Сукуби його бояться як вогню.

–  Сук… хто?
– не зрозумів я.

–  Сукуби. Це духи, які живляться нашою сексуальною енергією. Мавки, у нас їх мавками кличуть. Про них у всіх джерелах є, сам можеш почитати. З сукубами завжди боролися хрестом, а змійовик, крім того, зображає стародавню Богиню, а Богині вони бояться значно більше, Богиня для них…

Він не зміг скінчити своєї промови, бо в наступну мить я зареготав, як скажений. Я відкинувся на подушки і зайшовся несамовитим реготом, ще завзятішим від того, що спочатку я мало не повірив у всю цю маячню. Звичайно, коли йшлося про енергетику, ще півбіди. Але коли пішли Богині та Суки… як їх там?.. Я реготав щиро і довго, навіть сльози на очах виступили. Дядько Гаврило спочатку дивився на мене здивовано, а потім образився і ліг на ліжко, відвернувшись до стіни.

–  Не ображайтеся, дядьку, - крізь регіт сказав я.
– Я не цеє… ой, не можу!.. не через вас… просто від несподіванки…

Але він не відгукувавсь. І правильно - тільки-но відкрив душу, а замість слухати… ой, тримайте мене, люди добрі!

Певно, хвилин із десять я не міг заспокоїтись. Ну це ж треба! А ще жалкував за Футболістом. Якби знати, який цирк нам лишається, - куди тому Футболістові! Потім ще довго, читаючи книжку, я несамохіть посміювався. Артист дядько Гаврило! З ним точно не скучиш.