Отака стратегія.

–  А ти, часом, не пив учора?

–  Ні, ну трохи випив, але ж не до такої міри…

Врешті-решт ми вирішили, що треба перевіритись. Тобто потинятися біля контори та послідкувати. Я, значить, буду тинятися, а Колька слідкувати, чи нема хвоста. Розумно.

По обіді я старанно виконував наш план, тобто тинявся біля контори, а Колька спостерігав, сидячи на лаві у скверику, а потім у кафе, а потім на дитячому майданчику, але все було настільки спокійно, що спокійніше навіть уявити важко. Після трьох годин таких вправ ми з Колькою зібрали нараду під дитячим грибочком і вирішили, що все це фігня, проте обережним бути не завадить.

–  Запам’ятовуй людей, яких стрінеш, - вчив мене Колька.
– От як одну й ту саму морду двічі побачив, зразу вуха сторч. А як уже тричі, тоді сам розумієш.

До контори ми більше не пішли, та й що туди ходити, все одно роботи нема. А замість того випили по сто грамів та розбіглися у різні боки.

Отак, поки те-се, й вечір настав, і знову на вулицях зробилося темно, хоч в око стрель. Я вирішив не випробувати долю і подався додому, старанно вдивляючись у всіх зустрічних та пропускаючи вперед задніх. Так, звичайно, повільніше виходить, зате з гарантією. От, наприклад, край дороги стоїть дядько, знайома постать, десь я його бачив, треба уважніше придивитись…

–  Ви Сергій?

Від несподіванки я аж зупинився на місці. Дядько звертався до мене, безперечно до мене, бо мене кличуть саме Сергієм. Він навіть крок ступив назустріч. Чесно кажучи, це не порадувало, ба навіть більше, я почав озиратися на всі боки, очікуючи на продовження несподіванок, але поки що вони не продовжувались.

–  Ви Сергій?

Я кивнув, не припиняючи озиратися.

Дядько підійшов впритул до мене, подивився згори-вниз. Він був височенький на зріст.

–  Що вам?
– нетерпляче спитав я.

–  Я батько Марічки…

Якої там, к хрінам, Марічки… зачекайте, але ж у неї не було батька!

Я витріщився на свого співрозмовника, проте він, здається, витлумачив мій погляд по-своєму.

–  Си-инку!
– раптом заволав він та кинувся мене обіймати своїми довгими руками.

Господи, цього тільки бракувало!

Я відбивався наскільки вистачало сил і такту, але все одно був міцно обійнятий, слава Богу, хоч не поцілований.

–  Як вона?
– стурбовано спитав мене новоспечений батько, коли я нарешті випручався із його міцних лап.

–  Нормально.

–  А де… живете?

Це вже небезпечне запитання. Я вдав, що не почув його.

–  Треба випити, - запропонував я і, не чекаючи згоди, пішов у провулок, до дверей найближчої кав’ярні.

Він, напевно, не чекав такого обороту, тому трохи забарився, але за мить я почув ззаду його кроки.

–  Чов-чов, - а потім знову, - чов-чов.

Я немов обличчям на стіну налетів. Обернувся і вкляк.

Матінко! Та це ж і є мій вчорашній мугир. Щоправда напередодні він здавався значно більшим, але то, мабуть, з переляку. Ну точно. Оце такі самі плечі, спина, човгає. Я і зараз відчув мороз поза шкірою, проте швидко опанував себе. Все виявилось значно простіше, не треба грати у шпигунів.

Чорт забирай, хто ж міг подумати, що в цієї клятої Марічки виявиться батько - вона ж, падлюга, казала, що сирота.

Кав’ярня війнула в обличчя вологим та гарячим тютюновим духом. У кутку під горою брудних склянок вгадувався незайнятий столик, саме місце для “родинних” розборок. Я мовчки вказав своєму супутникові на нього, а сам взяв горілки та пару бутербродів на закуску.

Що ж йому казати? Звичайні наші “вона сама винна”, “вона знала, на що йшла”, “перед людьми ославимо” не канають. Тут історія складніша. Господи, де ж узявся цей батько на мою голову?

–  За зустріч!
– підняв келих я і, не цокаючись, вихилив.

Він дивився на мене, не мигаючи і не торкаючись келиха.

–  Ви не будете пити? Ну тоді я з вашої ласки… - друга пішла краще, я навіть зміг привести думки до ладу і вирішив поки що триматися далі від конкретики.

Млява офіціантка прибрала порожній посуд, і бутерброда я вже дожував у цілком пристойних умовах.

–  А Марічка, начебто, казала, що сирота, га?

Він кивнув, немовби згоджуючись. Взагалі дивний це був чоловік, зараз у більш-менш освітленому залі кав’ярні я роздивився його уважно. По-перше, обличчя. Ніби сокирою вирубане з суцільної деревини, воно було червоного, просто бурякового кольору, і очі теж червоні, кров’ю налиті. Ліву щоку від скроні аж до підборіддя перетинав грубезний шрам, ще червоніший за решту шкіри, якщо це взагалі можливо. По-друге, руки. Мозолясті, як у всіх селян, теж червоні, з нігтями, що ними, напевно, можна було чистити луску з риби без ножа. Просто страх якийсь, а не руки. По-третє, взагалі. Особливо враховуючи вчорашні емоції. Тьху ти.

Споглядання новоспеченого “родича” давало так мало насолоди, що я повернувся до шинквасу і взяв ще дві чарки, причому одну вихилив просто стоячи, а вже з другою повернувся до столика.

–  То Марічка казала, що сирота, га?

Він довго-довго набирав у груди повітря, але сказати так нічого і не сказав. Збирався з силами.

–  Ви що, покинули родину?

–  Ні, - нарешті вимовив він.

–  А чого ж?

–  Я був варнак… - він знову загус на півслові.

У моїй голові виникли давні асоціації. Бабуся покійна завжди лаялась варнаком, коли хто нашкодить.