Приказки
вернуться

Руданський Степан Васильевич
Шрифт:

ЧОРТ

Приглянувся ксьондз-доб­родій До чу­жої жінки. Що день бо­жий по­си­лає Фіги та род­зин­ки… Посилає, все пи­тає, Коли зго­да бу­де. Коли її чо­ловіка Удома не бу­де… Але жінка не [з] тих жінок: Подарунки бра­ла, А ксьондзові усе-та­ки Слова не да­ва­ла… Далі ви­дить - тре­ба да­ти, Нічого ро­би­ти! Тілько собі за­миш­ляє Ксьондза підго­ли­ти… Каже му­жу. Муж нав­мис­не Зрання виїжджає, А во­на тут пов­ну скри­ню Сажі на­си­пає… Насипала, за­чи­ни­ла, В печі роз­па­ли­ла Та ніби­то на ве­че­рю Ксьондза зап­ро­си­ла, Ксьондз при­хо­дить, габіт з се­бе!.. Жарти по­чи­нає… Помаленьку-помаленьку - Ба вже й обіймає… Помаленьку-помаленьку - Ба вже і за діло… Аж тут рап­том ко­ло ха­ти Щось за­гур­котіло!.. «Ах, не­щас­тя!
– жінка ка­же,- Кінець мо­го віка! Чи ж не ли­хе при­та­щи­ло Мого чо­ловіка! Іскидайте жи­во шмат­тя, Голі роз­би­рай­тесь, Та от скри­ня ко­ло ла­ви, У скри­ню хо­вай­тесь!..» Ксьондз ски­дає, й по­ма­гав Сама гос­по­ди­ня, І в ми­нуті з го­лим ксьондзом Зачинилась скри­ня. Входить в ха­ту і гос­по­дар, Нібито не знає; Стелиться собі на скрині Та й спа­ти ля­гає… Лежить собі на тій скрині Та й по­чав ка­за­ти: «А що, жінко, завт­ра, - ка­же, - Тра скри­ню про­да­ти. Коло нас тут не­да­ле­ко Торговиця бу­де. Повезу її до ли­ха, Може, куп­лять лю­ди!» «Нащо тобі про­да­ва­ти?
– Каже мо­ло­ди­ця.- Нехай собі бу­де вдо­ма, Може, при­го­диться!» «Пригодиться-пригодиться… А знаєш мов­ча­ти? Та ж не твоя, моя скри­ня! Я хо­чу про­да­ти!» І обоє гос­по­дарі Разом за­мов­ча­ли; Замовчали, по­ми­ри­лись Та й по­за­си­па­ли… Устав ра­но пан гос­по­дар, Коні зап­ря­гає, Вивалює на віз скри­ню, Коні по­га­няє. Їде собі на яр­ма­рок Скриню про­да­ва­ти… Але їде й пан з жо­ною До костьолу, зна­ти… Оглядає та й пи­тає: «Що ве­зеш, Іва­не?» «Везу скри­ню, - Іван ка­же, - В скрині чор­та, па­не!» А тут пані обер­ну­лась Та й па­нові ка­же: «Рорros, dusz­ko, te­go chlo­ра, Niechaj on po­ka­ze» [6] «А який то чорт у те­бе? Покажи, Іва­не!» «Дайте хіба рублів ко­пу, То по­ка­жу, па­не!» Вилічив пан йо­му гроші, Іван ізлізає, Кладе гроші у ки­ше­ню, Скриню відми­кає. Як вис­ко­чить ксьондз із сажі!. Боже, твоя во­ле! Світу бо­жо­го не ба­чить, Біжить че­рез по­ле!.. А тут пані у до­лоні: «Аch, mo­je ser­dusz­ко! Рораtrzaj sie, po­patr­zaj sіe! Jeszcze j sa­mi­ec, dusz­ко!» [7]

6

– Попроси, го­лу­бе, цього хло­па,

Хай по­ка­же! (польськ.)

7

– Ой, моє сер­денько!..

Подивися-подивися!

Ще й са­мець, го­лу­бе!.. (польськ.)

ЩО КОГО БОЛИТЬ

Плачуть діти ко­ло тіла! «Мати ж на­ша, ма­ти! А хто ж те­пер нас без те­бе Буде го­ду­ва­ти? Хто нас бу­де го­лу­би­ти, Доглядати вдо­ма?» Мужик стоїть, підіпер­ся, Хлипає, сіро­ма!.. «З ким же тат­ко бу­дуть спа­ти?..» Він аж по­хи­лив­ся: «Але ж, але ж, мої дітки!..» - І слізьми за­лив­ся…

ТОЙ, ЩО НАД НАМИ

Стоїть ко­зак ко­ло груші Дівку підмов­ляє. А дівчи­на, як ка­ли­на, Полум’ям па­лає. Зчервоніло пов­не лич­ко, Відскочили гру­ди… Отак да­ла б, та боїться, Що то послі бу­де. «А що, - ка­же, - як я бу­ду Дитиноньку ма­ти? Хто при­гор­не си­ро­ти­ну, Буде дог­ля­да­ти?» Козак жва­во обіймає Дівчину ру­ка­ми. «Не жу­рись, дівчи­но, - ка­же, - А той, що над на­ми!..» А із груші ста­рий батько: «О бісо­ва ма­ти!.. То ви бу­де­те ро­би­ти, А я го­ду­ва­ти?!» Як по­чу­ли мо­ло­дя­та - Та від батька в но­ги: Дівча в ха­ту з пе­ре­ля­ку, Козак - за по­ро­ги…

18 ап­ре­ля

САМА УЧИТЬ

Біжить дівка; в ру­ках кур­ка, Сито під пах­вою. Аж ди­виться - спо­чи­ває Козак під вер­бою. Розпалилася дівчи­на, Гвалтом чо­гось хо­че: То підійде, то заг­ля­не Козакові в очі. То пус­титься утіка­ти, То знов підсту­пає. «Та чо­го ж ти утікаєш?» - Козак про­мов­ляє, «Який змис­ний!.. Утікаєш!.. Еге!.. Не втіка­ти?! Я вже ба­чу, що ти хо­чеш! Бодай не ка­за­ти!..» «Та дур­на ти! Втек­ла б кур­ка! Як тут що зро­би­ти?» «Який змис­ний!.. Втек­ла б кур­ка?! А си­том нак­ри­ти!..» Не знав ко­зак, що ро­би­ти, - Сама на­учає… Козак жи­во ви­дер кур­ку, Ситом нак­ри­ває. Кладе дівку під вер­бою, Зміряв, як го­диться… Пішла дівка до­ро­гою - І не нах­ва­литься…

18 ап­ре­ля

УКАЗ

Їде ко­зак до­ро­гою, Дівку на­ди­бає; Вийняв папір з-за па­зу­хи Та й її чи­тає: «І про­чая, і про­чая… По се­му ука­зу Кожна дівка ко­за­кові Довжна дать по ра­зу!» «Чуєш, дівко, що в указі?» «Та чую, ко­за­че». І вже ж ра­да-то, пся­юха, Аж ма­ло не ска­че! Ізліз ко­зак, покріпив­ся, На ко­ня сідає, А дівчи­на підійня­лась Та й ще за­ба­гає: «А приг­лянься-но, ко­за­че, До то­го ука­зу: Чи не­ма там на­пи­са­но, Щоб іще по ра­зу?»

18 ап­ре­ля

ЧИ ДАЛЕКО ДО КИЄВА

Питаються якось хлоп­ця Подорожні лю­ди: «Чи ба­га­то верс­тов, си­ну, До Києва бу­де?» «А не знаю, - хло­пець ка­же, - Було вісімнад­цять, Тепер мен­ше, ли­бонь, ста­ло, Здається, сімнад­цять!» «Що ж то, си­ну, за при­го­да Така при­лу­чи­лась?» «Та при­го­да не при­го­да - Верства по­ва­ли­лась!»

НА КАЛИТКУ

Прийшов му­жик до крам­ниці, Сукно ог­ля­дає… Перекинув штук зо двад­цять - Все не до­би­рає… Аж заг­ля­нув десь кар­ма­зин: «Дай-но, жид­ку, то­го!..» Розвертає, ог­ля­дає: «Се хіба нічо­го!..» Виміряє се­ре­ди­ну: «А хо­ди-но, жид­ку!.. Ото звідси мені, жид­ку, Виріж на ка­лит­ку!»

ДОПИТАЛАСЬ

Прийшов му­жик із праз­ни­ка, Празник доб­ре вдав­ся: Посиніла кру­гом шия, І чуб підійняв­ся. Прийшов в ха­ту - ані сло­ва… На лаві сідає. Аж підхо­дить мо­ло­ди­ця, Мужа ог­ля­дає: «А чо­го то в те­бе шия Вкрита си­ня­ка­ми?» «Та то, ма­буть, од вишнівки, Що пив із по­па­ми!» «А хто ж тобі, чо­ловіче, Чуба мав нам­ня­ти?» А той з ла­ви та до неї: «А знаєш мов­ча­ти?!»