Приказки
вернуться

Руданський Степан Васильевич
Шрифт:

ЦИГАНСЬКИЙ КІНЬ

Вивів ци­ган на яр­ма­рок Коня про­да­ва­ти… Посходились яр­мар­кові, Стали ог­ля­да­ти… Оглядають - кінь, як сокіл, І ганчі не має! А сам ци­ган кру­гом хо­дить Та все при­мов­ляє: «Що ко­ни­на, то ко­ни­на!.. А щоб язик ма­ла, То во­на б вам, лю­ди добрі, Всю прав­ду ска­за­ла!» Купив який­сь ту ко­ни­ну, Дома ог­ля­дає!.. Аж ко­ни­на йо­го справді Язика не має…

СПАСИБІ

Сидить ци­ган на го­роді Темненької ноч­ки, До блис­кав­ки ви­би­рає Чужі огіроч­ки. Та все собі про­мов­ляє: «Блисни, бо­же, блис­ни!» А гос­по­дар йо­го зза­ду Як ви­ла­ми свис­не!.. «А сто бісів в тво­го батька Та у твої гру­ди, Розкрадати мою пра­цю!.. А що те­пер бу­де?..» «Ой ба­теч­ку, го­луб­чи­ку, Чиніте, що знай­те, Тільки про­шу вас, па­нот­че, За пліт не ки­дай­те!» «Оже ж ки­ну!»- «Бійтесь бо­га!..» «Кину, бісів си­ну!» Підняв ци­га­на на ру­ки Та й че­рез пліт ки­нув. Тоді ци­ган підійняв­ся Та як за­ре­го­че: «Мені то­го й бра­ку­ва­ло… Спасибі, па­нот­че!»

ЩО ДО КОГО

«Хто йде їсти?» - пан пи­тає. «Я йду!» - ци­ган ка­же. «Хто йде жа­ти?» - пан пи­тає. «То гро­ма­да ска­же!»

ЦИГАНСЬКИЙ ПОХОРОН

У ци­га­на вмер­ла ма­ти, Нічого діяти!.. Іде ци­ган до ба­тюш­ки, Просить по­хо­ва­ти. «А як хо­чеш по­хо­ва­ти? Може, по-ци­ганськи?» «Ні, ба­тюш­ка, про­шу та­ки Вже по-хрис­ти­янськи!» «Та то бу­де рублів де­сять Тебе кош­ту­ва­ти!» «О, нічо­го то, па­нот­че! В нас до­рож­ча ма­ти!» Поховав піп ци­га­ни­ху, За гроші пи­тає… Аж тут йо­му со­роківку Циган ви­тя­гає. «Сороківку?
– піп пи­тає.
– А то ж твоя ма­ти! А ти ж за ню рублів де­сять Обіцявся да­ти!» «Рублів де­сять!..
– ци­ган ка­же. За тру­па гни­ло­го!.. Та во­на не вар­та бу­ла І жи­вою то­го!..»

ВОЛИ

Їде мос­каль се­ред літа Нашими во­ла­ми. «Гей, ва­лы, - кри­чить ве­се­лий, - Чтоб бог ез­дил ва­ми». Їде мос­каль се­ред зи­ми Нашими во­ла­ми. «Гей, ва­лы, - кри­чить сер­ди­тий,- Чтоб черт ез­дил ва­ми!»

ПОЛОТНО

Кричить ба­ба, ре­пе­тує, Пукає в вікно, А мос­каль при­пав до пло­ту, Тягне по­лот­но. Стягнув собі. «Про­щай, баб­ка! Злом не по­ми­най!» Стара ба­ба у по­го­ню: «Служба, по­че­кай!» Москалеві то й бай­ду­же, Баба вже й кле­не: «Нехай те­бе, пре­по­га­ний, Куля не ми­не!» «Пусть се­бе, - мос­каль го­во­рить, Баба па­ареть, Вить доб­ра­во ча­ло­ве­ка Пуля не вазьметь…» «Та бог­дай же те­бе гос­подь Щастям об­ми­нув, Богдай же ти, пре­по­га­ний, Дзвона не по­чув!» «Что мне, баб­ка, тваи зво­ны, Эка не ви­дал?.. Кабы я лишь ва па­хо­де Барабан слы­хал!» «Богдай же ти світа-сон­ця Більше не ви­дав! Богдай же ти зо­зу­леньки Більше не чу­вав!..» «Что мне слу­шать, как за­зу­ля Вашая по­еть, Меня в ма­туш­ке Рас­сеи Й одуд за­ку­еть!..»

ІКРА

Сидить мос­каль ко­ло ла­ви, Порох на­си­пає. Аж підхо­дить ста­ра ба­ба. «А що то?» - пи­тає. «А что ж? Ик­ра сал­дац­кая, Став мос­каль бре­ха­ти.
– Вить с эн­та­во у нас, баб­ка, Выходют сал­да­ты!..» «Почекай же, бісів си­ну, - Стара собі ка­же, - В ме­не жи­во ікра ва­ша У печі по­ля­же!» І йно ли­хе мос­ка­ли­ну З ха­ти од­ви­ну­ло, Баба по­рох та до печі - Печі як не бу­ло!.. «Чи ж не ди­во з мос­ка­ля­ми, - Баба про­мов­ляє,- І в ікрі ще мос­ка­ли­на, А що ви­роб­ляє?!»

«ВАРЕНИКИ-ВАРЕНИКИ!»

Сидить мос­каль на при­лав­ку, Прищурює очі… Так і зна­ти: мос­ка­ли­на Вареників хо­че. Хоче бідний ва­ре­ників, То й ніщо пи­та­ти! Та тільки їх по-на­шо­му Не вміє наз­ва­ти. «Хазяюшка, га­лу­буш­ка!
– Став він го­во­ри­ти.
– Свари-ка мне вот эн­та­во!..» «Та чо­го зва­ри­ти?..» «Да эн­та­во… как, бишь, ево У вас на­зы­ва­ют?.. Вот, что, зна­ешь… бе­рут тес­то, Сыром нак­ла­да­ют…» «Та бог йо­го свя­тий знає, Що вам, служ­ба, го­же!.. Тісто си­ром нак­ла­да­ють… То га­луш­ки, мо­же?..» «Не га­луш­ки, не га­луш­ки, Я га­луш­ки знаю… Свари-ка мне, га­лу­буш­ка… Все, бишь, за­бы­ваю… Уж с глаз до­лой, так с па­мя­ти!.. Вот эн­та­кой бес-то!.. Да зна­ешь ли, эн­так сыр-то, А на сы­ре тес­то!..» «Та бог йо­го свя­тий знає І добрії лю­ди!.. Сир у тісті?.. Хіба, мо­же, Чи не пиріг бу­де?» «Да не пи­рог, го­лу­буш­ка… Экая до­са­да!.. Да зна­ешь ли, ту­да мас­ла Да сме­та­ны на­до!..» А во­на-то доб­ре знає, Чого мос­каль хо­че… Та че­кає ба­ра­ба­на, Заким за­тур­ко­че. Як по­чу­ла ба­ра­ба­на… Слава тобі, бо­же! Та й го­во­рить мос­ка­леві: «Вареників, мо­же?..» Аж підско­чив мос­ка­ли­на… Та ніко­ли жда­ти. «Вареники-вареники!» Та й пішов із ха­ти.

ДОЧКА - СИН

Пан то хо­че си­на ма­ти, Не спить цілі ноч­ки, Але пані, як на збит­ки, Вповиває доч­ки. Що півро­ку, то й пов­ненька, Що рік, то й ди­ти­на… Отак-отак ра­да б хлоп­ця, А вий­де дівчи­на… П'ятеро впо­ви­ла пані, Ще надію має; Але дідич за гра­ни­цю З го­ря виїжджає. І го­во­рить своїй пані: «Я хрес­том кля­ну­ся, Тільки ще бу­де не хло­пець - Я вже не вер­ну­ся». Сів на брич­ку та й поїхав, Півроку ми­нає… Але пані, як на теє ж, Дочку впо­ви­ває. Зажурилась, світ не­ми­лий, І жи­ти не хо­че… «Не по­ба­чу, - ка­же, - більше Свого па­на в очі». Аж при­хо­дить якось Мош­ко, Паню ог­ля­дає. «Чи ви, пані, нез­до­ро­ва?» - Дідичку пи­тає. Та і ка­же своє ли­хо. «Не журіться, пані, Та лиш мені, - ка­же, -дай­те Коня, що на стані, А я вже вам па­на вер­ну…» Та йо­му да­рує Їде Мош­ко за гра­ни­цю І в пей­си не дує. Найшов па­на, пок­ло­нив­ся… «А що?» - пан пи­тає. «А що ж, па­не? Дав бог си­на!» Мошко відвічає. Дає дідич сто чер­во­них Жидюкові то­му. Казав коні за­ло­жи­ти, Рушав до­до­му. Приїжджає, привітав­ся. «Де моя ди­ти­на» Бере її, розк­ри­ває… Аж во­но - дівчи­на! «Ах ти ж, шельмо, пся­ча віро, Казав - си­на маю. Та я те­бе обезвічу, Живцем за­ко­паю!..» «Стійте, па­не, їдно сло­во!- Мошко про­мов­ляє - Ви ди­ви­тесь, що ди­ти­на Ще то­го не має, Але я дам пей­си втя­ти - Свідок пан і лю­ди, Як че­рез шістнад­цять років, І той там не бу­де!..» Розсміявся пан із ли­ха. «Що, - ка­же, - діяти? Коли си­на не дож­ду­ся, Треба зя­тя жда­ти…»

15 ап­ре­ля

ЗАПОРОЖЦІ У КОРОЛЯ

Приїхали за­по­рожці, Короля віта­ють, Король про­сить їх сіда­ти, Козаки сіда­ють. Сидять собі. В них жу­па­ни Все кар­ма­зи­нові, І самі такі храб­ренні, Вуса през­до­рові. Задивились на ті ву­са Ляхи-мосціпани. «Що б їм, - ка­жуть, - да­ти їсти? Даймо їм сме­та­ни!» Поставили їм сме­та­ни, Їсти прип­ро­ша­ють, Але наші за­по­рожці Разом відмов­ля­ють: «Славная у вас сме­та­на… Тілько ви­ба­чай­те, А пер­ше нам, за­по­рож­цям, Щільник ме­ду дай­те!» Дали й ме­ду за­по­рож­цям… Вони як поїли, Так ті ву­са през­до­рові Вгору й за­вертіли. Тоді й ка­жуть ко­ро­леві: «А що, яс­ний па­не! Нехай те­пер за­по­рож­цям Подають сме­та­ни!»