Згодом глобалізація економіки поклала початок конкуренції більш жорсткій, яка розвіяла сподівання на інтеграцію всього населення у середній клас, що розширювався із збільшенням купівельної спроможності; все більш численні соціальні верстви населення опинялись у порожнечі нестабільності та безробіття. Запеклість змагання в царині сексу не тільки не зменшилась, а навпаки, навіть посилилася.

Вже двадцять п’ять років минуло, відколи Брюно познайомився з Мітелем. Брюно здавалося, що за цей страхітливий час він майже не змінився; гіпотеза про незмінність людської суті була для нього безперечною та очевидною істиною. Втім, численні пласти його власної історії вже потонули в сутінках забуття. Місяці, цілі роки згинули так, наче він ніколи їх не проживав. Але цього не можна було сказати про останні два роки його отроцтва, такі багаті на спогади і досвід навчання. Як набагато пізніше пояснить йому брат, пам’ять людського життя схожа на «консистентні історії» Гріффітса. То було травневого вечора, вони сиділи в помешканні Мішеля, пили кампарі. Вони рідко згадували минуле, здебільшого їх розмови торкались насущних політичних чи соціальних проблем; проте того вечора вони це зробили.

Ти згадуєш різні моменти свого життя, — підсумував Мішель, — ці спогади з’являються перед тобою в різних виглядах; до тебе повертаються думки, мотиви, обличчя. Іноді просто згадуєш ім’я, скажімо, Патриція Хохвайлер, про яку ти щойно говорив, хоча сьогодні ти навіть не упізнав би її. Зрідка ти бачиш обличчя, але навіть не можеш згадати, чиє воно. У випадку з Кароліною Єсаян усе, що ти про неї знаєш, сконцентровано тільки на тій миті, коли твоя долоня лежала в неї на коліні. Термін «консистентні історії» у 1984 році ввів Гріффітс з метою встановити зв’язок між кількісними змінами в описах ймовірностей. «Історія» за Гріффітсом твориться згідно з низкою більш–менш випадкових намірів, здійснених у різний час. Кожен намір свідчить про наявність певної фізичної величини, яка може відрізнятися від результатів інших намірів і для кожного визначеного моменту стосується певної зони вимірів. Наприклад, у час t1 електрон має певну швидкість, що вимірюється з часткою приблизності, яка залежить від способу намірів; у час і2 він знаходиться в певній просторовій зоні; у час t3 він має певне значення спіну. Виходячи з підмножини намірів можна визначити його історію, логічно консистентну, про яку, однак, не можна стверджувати, що вона правдива; вона лише може бути визнана несуперечливою. Серед можливих та експериментально припустимих історій нашого світу деякі можна описати у вигляді, який пропонує Гріффітс, — саме тоді їх можна буде назвати гріффітськими консистентними історіями, бо все в них відбувається так, наче світ складається з непоєднуваних об’єктів, наділених органічно тільки їм властивими стабільними характеристиками. До того ж, кількість гріффітських консистентних історій може бути описана виходячи з низки вимірювань і звичайно значно перевищує одиницю. Ти маєш уявлення про своє «я». Це уявлення дозволяє тобі вивести певну гіпотезу, а саме: історія, яку ти зараз відновлюєш, виходячи з власних спогадів, є логічною консистентною історією, яка виправдана у тій мірі, в якій її викладення однозначне. Як окремий індивід із сталими й незмінними упродовж певного відрізку часу умовами існування, що підпорядковується певній онтологічній ієрархії властивостей та сутностей, ти обов’язково, можеш не сумніватися, потрапляєш під опис гріффітської консистентної історії. Звичайно, апріорі ця гіпотеза співвідноситься зі сферою реальності, а не твоїх мрій.

Мені легше думати, що моє «я» ілюзорне, хай то буде навіть болісна ілюзія, — м’яко заперечив Брюно. На це Мішель, який нічого не знав про буддизм, не знайшовся, що відповісти.

Їм було нелегко спілкуватися, вони бачились не частіше, ніж два рази на рік. Замолоду вони вели палкі суперечки, але той час минув назавжди. У вересні 1972 року вони разом обрали природничонаукову спеціалізацію; протягом двох років пройшли курс математики та фізики. В науках Мішель був значно вищий за своїх товаришів. Він уже почав розуміти, що світ людських відносин оманливий, сповнений гірких розчарувань і тривог. Математичні рівняння давали йому світлу живу радість. Блукаючи в сутінках, він раптом знаходив вихід: кілька формул, яких–небудь зухвалих факторизацій — і ти підіймаєшся на нову сходинку, до осяйної ясності. Перше з рівнянь доведення було найбільш хвилюючим, адже на півдорозі істина все ще сумнівна, вона ледь мерехтить вдалині; останнє рівняння було найбільш радісним, найбільш сліпучим. У тому ж році Анабель перейшла до другого класу ліцею в Мо. Після занять вони часто зустрічались утрьох. Потім Брюно повертався до інтернату, Анабель та Мішель прямували до вокзалу. Ситуація стала дивною і сумною. На початку 1974 року Мішель цілком поринув у простори Гілберта; потім він відкривав для себе теорії вимірювань, прилучався до інтегралів Рімана, Лебега та Стілтьєса. Брюно тим часом читав Кафку і мастурбував у мотовозі. Одного травневого дня в басейні, який тільки–но відкрився в Шапель–сюр–Кресі, він дістав велике задоволення, стягнувши край рушника і продемонструвавши свого члена двом дівчаткам дванадцяти років; йому дуже приємно було дивитись, як вони штовхають одна одну, та пересвідчитися, що це видовище їх зацікавило; з однією з них, маленькою шатенкою в окулярах, він обмінявся довгим поглядом. Надто нещасний та ображений, щоб серйозно замислюватися про чужі проблеми, Брюно однак збагнув, що справи в його зведеного брата йдуть ще гірше. Часто вони утрьох ходили в кафе; Мішель носив спортивні куртки на блискавці та кумедні шапочки, він не вмів грати у настільний футбол, і здебільшого саме Брюно підтримував розмову. Мішель сидів не рухаючись, говорив усе рідше; підводячи погляд на Анабель, він дивився пильно і байдуже. Анабель не заперечувала; для неї Мішель був якимось втіленням правди іншого, кращого світу. Приблизно в той самий час вона прочитала «Крейцерову сонату» і деякий час вважала, що цей твір допоміг їй зрозуміти його. Через двадцять п’ять років Брюно здавалося очевидним, що вони тоді потрапили в цілком ненормальну ситуацію, хистку та безнадійну; коли дивишся у минуле, завжди виникає враження, — мабуть, оманливе — певної визначеності.

Середина сімдесятих у Франції була позначена скандальним успіхом «Привиду раю», «Механічного помаранча» та «Тих, що вальсують» — трьох надзвичайно різних фільмів, масовий попит на які, проте, мав стати доказом комерційної перспективи «культури молодих», яка переважно ґрунтувалася на сексі та насильстві і яка впродовж наступних десятиліть мала завоювати все більший ринок. Розбагатілі тридцятирічні шістдесятих зі свого боку дістали цілковите задоволення від «Еммануелі», що вийшла на екран у 1974–му й була насичена картинами приємного проводження часу, екзотичними краєвидами і фантазіями. На культурному тлі фільм Жуста Жекена, сам по собі лишаючись іудео–християнським, став маніфестом вступу світу до цивілізації розваг.

У більш широкому сенсі рух за свободу звичаїв у 1974 році досяг важливих успіхів. 20 березня в Парижі відкрився перший клуб «Вітатоп», який мав зіграти новаторську роль у становленні культу тілесної фізичної сили. 5 липня було прийнято закон про громадянське повноліття з вісімнадцяти років, 11–го числа того ж місяця — закон про розлучення за обопільною згодою: стаття про подружню зраду була вилучена з Кримінального кодексу. Нарешті, 28 листопада під тиском лівих було прийнято закон Вейля, який дозволяв аборти. Після бурхливих спорів більшість коментаторів назвали цей закон «історичним». Справді, християнська антропологія, яка в країнах Заходу довгий час була для більшості незаперечною, надавала незмірного значення життю будь–якої людини, починаючи з моменту зачаття до моменту смерті; це значення ґрунтувалося на тому факті, що християни вірили в існування душі всередині людського тіла — душі, безсмертної за своєю суттю, яка в майбутньому мала поєднатися з Богом. Під впливом прогресу біології в дев’ятнадцятому і двадцятому століттях поволі виникала антропологія матеріалістична, яка радикально відрізнялася від попередніх та була набагато поміркованішою в своїх моральних вимогах. З одного боку, зародку, маленькому згустку тканини, що перебував у стані невпинного поділу і диференціації клітин, статус індивідуальної автономної істоти може бути надано тільки за умов певного соціального консенсусу (відсутність генетичної вади, що призводить до неповноцінності, згода батьків). З другого боку, старий, будучи осередком органів, що невпинно розпадаються, може реалізувати своє право на виживання лише за умови достатньої узгодженості своїх органічних функцій — введення концепції людської гідності. Етичні проблеми, що виникають у житті людей двох різних віків (спочатку аборт; потім, через кілька десятиліть, евтаназія), мають відтепер ґрунтуватися на протилежності поглядів на світ, на таких непримиренних визначних чинниках, як дві антропології, вкрай антагоністичних за своєю суттю.

Агностицизм, на якому ґрунтуються всі принципи Французької республіки, мав полегшувати лицемірне, навіть дещо зловісне торжество матеріалістичної антропології. Питання про цінність людського життя, яке ніколи раніше не ставилося відкрито, одначе продовжувало пробивати собі стежку в людських умах; можна без жодного сумніву стверджувати, що частково воно стало причиною того депресивного, мало не мазохістського суспільного настрою, який поширився в західних країнах за останні кілька десятиріч.

Для Брюно, якому тільки–но виповнилося вісімнадцять, літо 1974–го стало найважливішим, навіть вирішальним життєвим етапом. Багато років по тому, коли він звернувся по допомогу до психіатра, він був змушений ще не раз у подробицях згадувати той час, змінюючи так чи інакше якісь деталі, — психіатр і справді, здавалося, надавав великого значення цим розповідям. Канонічна версія, яку любив подавати йому Брюно, була така:

Це трапилося наприкінці липня. Я на тиждень їздив до матері на Лазуровий берег. Там весь час хтось мешкав проїздом, було повно людей. Того літа вона крутила любов з якимось канадцем — здоровенним молодим типом з пикою справжнього дроворуба. Вранці напередодні від’їзду я прокинувся дуже рано. Сонце вже припікало. Я зайшов до них у кімнату, вони обоє спали. Секунду–дві я вагався, потім зірвав простирадло. Мати поворушилась, якусь мить я чекав, що вона розплющить очі; її стегна були трохи розсунуті. Я став навколішки, нахилився над нею. Простягнув руку, але не насмілився торкнутись. Я вийшов, щоб випорожнитись. Вона завжди підбирала кішок, в неї їх було багато і всі більш–менш дикі. Я підійшов до молодого чорного кота, який грівся на каменюці. Земля навколо будинку була кам’яниста, суцільна немилосердна біла галька. Кіт декілька разів скидав на мене оком, поглядаючи, як я мастурбую, але він заплющив очі раніше, ніж я кінчив. Тоді я нахилився й підібрав великий камінь. Череп кота розлетівся на друзки, мозок розприскався навколо. Я закидав труп галькою, потім повернувся в будинок; там ще ніхто не прокинувся. Того ранку мати відвезла мене до батька, він мешкав кілометрів за п’ятдесят. У машині вона вперше розповіла мені про Ді Меолу. «Він теж поїхав з Каліфорнії чотири роки тому, — сказала вона, — і купив великий маєток поблизу Авіньйона, на схилах Ванту. Влітку до нього приїздить молодь з усієї Європи, а також з Північної Америки». Вона думала, що я міг би з’їздити туди влітку, що це могло б відкрити мені нові обрії. Вчення Ді Меоли орієнтоване насамперед на брамінські традиції, але, за її словами, без фанатизму і нетерпимості. Воно рахується як з досягненнями кібернетики, НЛП [9] , так і з прийомами дезомбіювання, які були розроблені в Езалені. Його головна мета — вивільнення особистості, розкриття її глибоких творчих можливостей. «Ми використовуємо не більше десяти відсотків наших нейронів!»