Того вечора, снідаючи в колі друзів, Лоран з ентузіазмом згадував про випадок з Анабель. Заради таких дівчат ми й боремося, сказав він; ми не хочемо допустити, щоб дівчина щонайбільше сімнадцяти років («і надзвичайної вроди», ледве не додав він) занапастила собі життя через якусь там канікулярну пригоду.

Анабель страшенно боялася свого повернення до Кресі–ан- Брі, але, по суті, нічого не трапилося. Було четверте вересня; батьки похвалили її засмагу. Вони повідомили їй, що Мішель поїхав, він влаштувався в університетському гуртожитку; було зрозуміло, що вони нічого не запідозрили. Вона пішла до бабусі Мішеля. Стара жінка виглядала втомленою, але зустріла її лагідно й охоче дала онукову адресу. Їй здалося трохи дивним, що Мішель повернувся раніше за інших, це так; вона дуже здивувалася, коли Мішель переїхав до гуртожитку на місяць раніше початку занять; але він завжди був хлопцем зі своїми примхами.

Серед всесвітнього природного варварства людським істотам іноді (досить рідко) вдається створити теплі місця, осяяні світлом кохання. Такі маленькі лагідні закриті місця, де панують взаєморозуміння й любов.

Наступні два тижні Анабель присвятила написанню листа до Мішеля. Це було дуже важко, раз у раз вона закреслювала, кілька разів починала писати знову. Зрештою лист зайняв сорок сторінок; вперше вона написала справжнє любовне послання. 17 вересня, в день початку занять у ліцеї, вона віднесла його на пошту. Потім стала чекати.

Факультет в Орсе (Париж — ХІ) — єдиний в паризькому окрузі університетський філіал, організований у справжньому дусі американського кампусу. В кількох будівлях, розкиданих по парку, мешкають студенти першого–третього курсів. Орсе не тільки навчальний заклад, але й дослідницький центр дуже високого рівня, де проводяться дослідження в галузі фізики елементарних частинок.

Мішель оселився в наріжній кімнаті на п’ятому, останньому, поверсі корпусу номер 233; він одразу відчув себе тут дуже зручно. В кімнаті стояли вузьке ліжко, робочий стіл, етажерки для книжок. Вікно виходило на галявину, яка вела до річки; трохи нахилившись праворуч, можна було побачити бетонну масу прискорювача елементарних частинок. У той час, за місяць до початку занять, будівля була майже безлюдною; тут залишалося лише кілька студентів–африканців, для яких головна проблема — розташуватися заздалегідь, у серпні, коли житлові будівлі ще порожні. Мішель перекинувся кількома словами з консьєржкою. Удень він прогулювався берегом річки. Він ще не знав, що проживе в цьому корпусі понад вісім років.

Одного ранку, близько одинадцятої години, він розлігся на траві серед байдужих дерев. Він сам дивувався, що здатен отак страждати. Дуже далекий від християнських категорій спокути і милосердя, далекий від понять свободи й прощення, його погляд на світ набув характеру якоїсь механічності та нещадності. Первинні умови задано, думав він, мережу перших взаємодій параметровано, події мають розвиватись у приречено порожньому просторі; вони незворотно визначені. Те, що сталося, мало статись, інакше бути не могло. Ніхто не може вважатися в цьому винним. Уночі Мішелю снились абстрактні, вкриті снігом далечіні; його тіло, сповиване бинтами, пливло під низьким небом серед металургійних заводів. Удень він зрідка зустрічався з одним із студентів, маленьким африканцем із сірою шкірою, уродженцем Малі; зустрічаючись, вони кивали один одному. Університетська їдальня була ще зачинена; він заходив у «Континент», супермаркет у Курсель–сюр–Іветт, купував склянку консервованого тунця, потім повертався до себе. Наставав вечір. Він вештався безлюдними коридорами.

У середині жовтня Анабель написала йому другого листа, він був коротший за попередній. Тоді ж вона зателефонувала Брюно, в якого теж не було ніяких новин: він напевно знав лише, що Мішель регулярно телефонує бабусі, але, мабуть, приїде до неї не раніше як на Різдво.

Одного листопадового вечора, повертаючись з аналітичного семінару, Мішель знайшов у своїй шафці телеграму. Там було написано: «Зателефонуй тітці Марі–Терез. ТЕРМІНОВО». Вже два роки він майже не зустрічався ані з тіткою Марі–Терез, ані з кузиною Брижіт. Він одразу ж зателефонував. У його бабусі знову інсульт, вона у лікарні в Мо. Це серйозно, навіть дуже серйозно. Аорта слабка, серце може відмовити.

Він пішки йшов через Мо, проминув ліцей; було близько десятої години. В цей самий час в аудиторії Анабель розбирала текст Епікура, мислителя світлого, поміркованого в своїх думках, досить античного і, якщо чесно, трохи занудливого. Небо було похмуре, води Марни брудні та бурхливі. Він легко знайшов лікарський комплекс Святого Антонія — ультрасучасну будівлю, все зі скла та металу, що була відкрита торік. Тітка Марі–Терез і кузина Брижіт чекали на нього на площадці восьмого поверху; обличчя в них були заплакані. «Не знаю, чи варто тобі йти до неї…» — сказала Марі–Терез. Він не відповів. Усе, що він має пережити, він переживе.

То була палата інтенсивної терапії, бабуся лежала там сама. Надзвичайно біле простирадло не прикривало рук і плечей; йому було важко відірвати погляд від цієї оголеної плоті, зморшкуватої, білястої, страхітливо старої. Її поколоті руки були прив’язані ременями до ліжка. З горла стирчала трубка із жолобками. Дроти приладів зміїлися з–під простирадла. Вони зняли з неї нічну сорочку; не дали поправити шиньйон, як вона робила щоранку протягом багатьох років. З цим довгим волоссям, сивим і розпатланим, вона вже не була його бабусею; то було бідолашне смертне створіння, дуже молоде і старезне водночас, що було тепер кинуте на волю медицини. Мішель узяв її руку. Тільки цю руку він ще міг одразу впізнати. Він дуже часто брав її за руку, ще зовсім недавно, минулого року, у свої сімнадцять. Вона не розплющила очей, але, мабуть, попри все відчула його дотик. Він не стискував їй пальці, просто тримав її долоню у своїх, як робив це колись; він жагуче сподівався, що вона відчує цей дотик.

У цієї жінки було дуже важке дитинство, робота на фермі з семи літ серед пропитих напівскотів. Отроцтво було в неї надто коротке, щоб залишити будь–які реальні спогади. Після смерті чоловіка вона працювала на заводі, з останніх сил підіймаючи своїх чотирьох дітей; посеред зими вона ходила з відрами на подвір'я по воду, щоб сім’я могла помитись. Вийшовши на пенсію, вже на сьомому десятку, вона знову погодилася доглядати малюка — дитину свого сина. І внукові теж не бракувало нічого: ані чистого одягу, ані смачних недільних обідів, ані любові. Тим, що все це було в його житті, він зобов’язаний їй. При хоч найменшому вичерпному аналізі людства треба враховувати і цей феномен. В історії реально існували такі люди. Все своє життя вони працювали, працювали дуже тяжко, виключно заради обов’язку та любові, буквально віддаючи близьким своє життя, ними рухали обов’язок і любов, при цьому вони не вважали, що приносять себе в жертву; фактично, вони не бачили іншого способу прожити життя, окрім як дарувати його іншим з почуття обов’язку та любові. Майже всі такі людські створіння були жінками.