— Ваша доповідь, — не приймаючи його жарту, промовила Ганна, — всіх нас запалила. Дивіться, що робиться. А все через вас.

— Ну що ви… — знітився чомусь Микола. — Це — ви! Ви здобули перемогу, ви змусили його втекти!

— Та йому ж того й треба було, — розсміялася Ганна. — Він і прийшов, щоб накапостити і втекти… Дивний все-таки тип… Ну, добре, що ж далі?

— А це нам зараз скаже начальство, — як і раніше, похмуро кинув Федір.

Справді, за директорським столом, очевидно, закінчилася якась дискусія. Храпов підвівся, постукав товстим олівцем по склянці, потім по графину, потім знову по склянці… Всі зайняли свої місця.

Підвівся Полікарпов, секретар парткому.

— Ми заслухали доповіді, — сказав він. — Тепер мають бути дебати. А навіщо власне вони потрібні? Щодо цього… Вітковського — все ясно, з ним сперечатися — марна справа. Є пропозиція. Перше. Записати в резолюції: «Технічна нарада рекомендує будувати нову сушарню за проектом інженера Тунгусова» (Вигуки: «Правильно!» Одностайні оплески). Підвівся Храпов.

— Товариші, якщо хто сумнівається в правильності нашої рекомендації, прошу висловитися. Ніхто не взяв слова.

— Так, — зробив висновок секретар. — Виходить, будемо добиватися. Друге: незважаючи на відмову Вітковського, направити в головком офіційну вимогу на лампи. Одночасно добре було б товаришам Храпову і Вольському скласти доповідну записку і звернутися особисто до начальника головкому, пояснити, розповісти про Вітковського… Коли це не допоможе…

— Не допоможе, — тихо сказав Микола, і Храпов одразу ткнув олівцем у його бік. Тунгусов підвівся.

— Що б ми не робили в головкомі — нічого не доб’ємося. Там Вітковський. Начальник головкому буде радитися з ним, а той тепер не посоромиться в засобах, щоб нам допекти. Я знаю, як це робиться. Можу сказати заздалегідь: він організує наукову консультацію, яка цілком відкине наш проект. Отже, з нього нічого не візьмеш, і цю чорну справу він зробить чужими руками. А начальник головкому в такому разі відповідальності на себе, звичайно, не візьме. І спокійно відмовить нам. Треба діяти інакше, зовні…

Микола говорив спокійно, у своїй звичайній оригінальній манері вимовляти кожне слово до кінця, не поспішаючи, нічого в ньому не ковтаючи, не підвищуючи голосу, — немов розмовляв з друзями за чаєм.

І як він сам, стежачи за думкою Полікарпова, не стримався і з місця заявив «не допоможе», так тепер Ганна, яка давно уявила собі найпростіший на її думку шлях, невимушено сказала:

— А чому б нам…

Микола не закінчив своєї думки, але, почувши Ганну, замовк, подивився на неї, кивнув підбадьорливо, немов запрошуючи її доказати за нього те, що їм обом уже ясно. Ганна відчула цю довіру і трохи зніяковіла — а що як помилиться!

— Ніхто начебто не сумнівається, — сказала вона, — що наш проект важливий для багатьох галузей промисловості. Виходить, треба звернутися до наркома, зустрітися з ним, поговорити, розповісти про наші труднощі з лампами, про Вітковського…

— Ну, от і добре, — схвально кивнувши в її бік, сказав Микола і сів одночасно з нею.

— Правильно! Звичайно, до наркома! — загули голоси.

«Музиканти» за директорським столом перезирнулися.

— Як, подужаємо, Тимофію Павловичу? — спитав Вольський, підморгуючи директорові. Він уже відчував спортивний інтерес до цього плану. Головним артистом високого мистецтва брати, обходити всякі адміністративні бастіони і застави був, звичайно, Храпов. Це був психолог. Найстійкіших секретарок-церберів він приручав, перетворював на однодумців дуже просто. План кампанії почав визрівати у нього вже через кілька секунд після пропозиції Ганни. Він уже бачив себе у великому шкіряному кріслі в кабінеті наркома…

— А що ж… — посміхаючись, відповів він Вольському. Так і вирішили.

Делегація до наркома складалася з трьох чоловік: директора, головного інженера і Тунгусова.

Невідомо, якими хитромудрими шляхами вони добилися свого, але вже на четвертий день після технічної наради було призначено прийом. Успіхові цьому дивувалися самі секретарі: зустрічі з діячами свого ж відомства ледве втискувалися в тісно упаковані на два тижні вперед робочі дні наркома, а тут «музиканти», і — нате вам! Правда, були всі ознаки того, що нарком зацікавився проблемою, викладеною в листі, де мотивувалося прохання про прийом. Але ж у кожного, хто йде до наркома, — проблема. Треба вміти написати листа. Треба вміти добитися, щоб його прочитали негайно…

О третій годині вони сиділи в приймальні.

Велика група відвідувачів вийшла з кабінету і мовчки пішла. Секретар зник за дверима, одразу вийшов і сказав:

— Будь ласка, товариші.

Микола хвилювався. Це було своєрідне хвилювання, якого він ще не знав. Ось зараз він, Микола Тунгусов, зустрінеться з цією великою людиною, старим революціонером, визначним організатором, творцем, а тепер керівником радянської промисловості, в руках якого була доля багатьох справ, подій, людей. До нього приходять люди з своїми різноманітними «питаннями». Приходять по рішення, бо самі не можуть його знайти, сперечаються між собою, борються… Хтось неправий. Хто цей неправий? Хто може наважитися принести сюди свою неправду — особисту чи відомчу, неуцьку чи корисливу?..

Тепер Микола усвідомив свій трепет, як відповідальність за правду перед державою. Він вмить оглянув у думці, немов з великої висоти, свій проект, свої лампи. Ні… все гаразд. Усе — чисто.

Ще крок, і… Микола в думці уже бачив монументальну постать наркома, що зійшла з святкових плакатів — статичних, немов створених раз і назавжди, — домальовану уявою: високий зріст, суворі холодні риси, суворий тон високого начальника…

Він увійшов останнім.

З-за великого письмового столу підвівся невеликий літній чоловік, привітно потиснув руки гостям. Храпов відрекомендувався сам і віл рекомендував своїх супутників.