Генератор, який пропоную я, повинен бути ще ефективніший і рентабельніший. Але… для нього теж потрібні спеціальні лампи. І, судячи з того, що говорив тут товариш Вітковський, перед нами стоять такі самі труднощі, яких зазнав професор Флеров…

Обізнаність і впевненість Тунгусова остаточно покорили збори. Було ясно, що заперечення Вітковського безпідставні і що справу треба довести до кінця за всяку ціну. Але як бути з лампами? Це — основа всієї установки і єдина деталь, яку ніяк не можна виготувати кустарним способом. А Вітковський — «хазяїн» лампових заводів.

Директор висловив надію, що товариш Вітковський все-таки допоможе їм просунути замовлення, маючи на увазі принадні перспективи нового методу сушіння для багатьох галузей промисловості. Вітковський обіцяв зробити все, що можна, але відповідальність з себе зняв, вказавши, що електротехнічна промисловість перевантажена роботами оборонного значення і що відривати її від цієї роботи перед лицем воєнної загрози — державний злочин. По суті це була відмова.

Раптом з-за спини засмученого Федора підвелася струнка дівоча постать.

— Будь ласка, Ганно Костянтинівно, — сказав директор.

— Запитання товаришу Вітковському, — почала вона. — Скажіть, замовлення професора Флерова проходило через головком?

— Так, через головком, як і всі замовлення на оригінальну продукцію.

— Персонально через вас?

— Персонально у нас замовлення не проходять. Є для цього спеціальний відділ.

— Його рішення санкціонуєте ви?

— Дивлячись у якому питанні…

— В даному питанні. Ми говоримо про замовлення на генераторні лампи для професора Флерова. Адже заводами електронних ламп відаєте ви?

— Ну, я санкціоную.

— Чому ж ви вирішили анулювати замовлення професора Флерова і тим самим звести нанівець усю його роботу? Адже це була дуже цінна пропозиція для промисловості.

— Тому ж ми й прийняли його замовлення. Але коли я побачив, що люди б’ються над цими лампами протягом двох років і не можуть їх зробити, я вирішив, що це надто дорога розвага…

— Товаришу Вітковський, двадцять хвилин тому, відповідаючи на запитання товариша Тунгусова, ви сказали, що вам невідомо, чому проект Флерова не був здійснений, і що ви вважаєте його роботу «ненауковою». Тепер виявляється, що ви добре знали про господарське значення проекту і самі ж перешкодили його здійсненню.

«Молодець!» — похвалив Тунгусов і тихо спитав директора: — Хто це?

— Представниця нашої шефської організації. Чудова дівчина. Дочка професора…

— Я вам можу все пояснити! — роздратовано крикнув Вітковський, клацаючи портсигаром. Але я не розумію, яке це має підношення до питання, що його ми сьогодні обговорюємо.

— Пряме! — твердо відповіла Ганна. — Адже це цілком аналогічний випадок, і нам зовсім не хочеться потрапити в становище професора Флерова. Тепер ясно, що нам доведеться шукати інший шлях для здійснення проекту товариша Тунгусова…

Храпов уже знав Ганну, її м’якосердість, тактовність. Її виступ підказав йому, що далі проводити збори небезпечно, і він оголосив перерву. Розрахунок був правильний. Вітковський попрощався і поїхав.

І одразу велика директорська кімната перетворилася на трюм корабля, в якому відкрито кінгстони… Обурення вирвалося назовні, перетворилося на рух, звуки, слова. Ніхто не слухав, майже всі говорили. Раз у раз лунали гострі, як колючки, епітети.

— Бюрократ справжнісінький…

— От дурень, аж світиться… Так брехати перед зборами…

— Як тільки тримають таких на керівних…

— Просто боягуз, боїться відповідальності…

— Шкідник очевидний…

Микола був одним з небагатьох, хто зберігав спокій. Він по-хазяйськи відчинив вікно, закурив, користуючись тим, що всі в цьому переполосі диміли не гірше за Вітковського, і з цікавістю спостерігав, як по-різному проявляється в людей одне й те саме почуття. Недалеко від нього, в групі комсомольців, стояла Ганна. Він чув уривки їх розмови і раз у раз стрічав погляд її великих сірих очей.

Підійшов Федір. Він був розгублений.

— Ну що ж це таке, Колю?

— Як що? Нічого особливого. Звичайна історія. Адже ми з тобою уже говорили…

— Так, але це ні в які ворота не лізе!.. І що ж тепер робити?

— На жаль, лізе, як бачиш. І дуже вперто. А що робити…

До них підійшла Ганна.

— Познайомте нас, Федоре Івановичу, — сказала вона, дивлячись на Миколу. — Я теж хочу знати, що думає товариш Тунгусов, — вона подала йому руку.

— Це наш ангел-покровитель з музичного світу… — похмуро сказав Федір.