— Дозвольте! — усе ще гарячкував Віклінг. — Це якась помилка. На якій підставі?..

— На якій підставі? Можу сказати. Ви обвинувачуєтесь у замаху на вбивство Ганни Ридан.

— Яка нісенітниця! Наталю, ви ж знаєте, як усе справді було. Покличте професора…

— Професор зайнятий, — сказав Микола, заходячи в їдальню, — і він просив мене передати, що нічим не може бути вам корисним. Він сам підтримує обвинувачення на підставі відомостей, одержаних безпосередньо від Ганни Костянтинівни.

Останні слова Миколи вразили Віклінга, як удар блискавки. Очі його розширились, ноги підкосились, і було видно, яких величезних зусиль коштувало йому зробити перший крок у напрямку до дверей…

Минуло ще три дні тривожного чекання. Ганна лежала в тому самому стані — так принаймні здавалось Миколі, — і знову його надії змінились розпачем.

Ридан тим часом робив і далі свої спостереження, аналізи, дослідження і щодня вловлював нові ознаки пробудження життя в організмі дочки. Вегетативна система вже відновилась. Органи травлення почали діяти й постачали крові продукти таємничих перетворень білків, вуглеводів, жирів, які Ридан у складних розчинах вводив у шлунок. Напіврозплющені повіки Ганни, які найбільше лякали Миколу, нарешті склепились. Усе тіло готове було до руху. Окремі периферичні м’язи починали мимоволі сіпатися, наче випробовуючи свої сили перед наступними скороченнями.

Але жодних «розпоряджень» з вищих органів управління не надходило. Найскладніші відділи мозку, які ховали в собі таємницю думки, загадку свідомості, мовчали. Це був глибокий, безпам’ятний сон.

— Нічого, нічого, Миколо Арсеновичу, почекаємо, будемо сподіватись, діяти далі, — тільки й казав Ридан, як звичайно не подаючи великих надій змученому Миколі.

Трохи заспокоївшись, Микола, нарешті, згадав про зв’язок з німцем, про останню шифровану радіограму, переслану на Уфу. Розібравши текст, Микола переконався, що «ефірна охорона» поставлена в фашистів зразково. Щоправда, вони ще не засікли німецького друга, не так це просто; досвідчений «ом», знаючи, що на нього полюють, завжди може збити з пантелику своїх переслідувачів. Але передачу його знову заглушили, майже з самого початку. Він устиг тільки повторити з тривожною впевненістю своє попередження про підготовку фашистами нападу на Радянський Союз і передати кілька слів, які продовжували початий раніше виклад методу Гросса. Ясності все ще не було. Про відбудову фашистськими інженерами машини Гросса німець не повідомляв ні слова, і Микола починав переконуватися, що мюнхенський вибух досяг мети.

Віклінг знав про це не більше від того, що повідомлялось у пресі. Він повинен був лише здобути ключ до шифрованих повідомлень з Мюнхена. Як з’ясувалося з розмови із слідчим, якому Микола давав показання, Віклінг, очевидно, приголомшений думкою про воскресіння Ганни, втратив надію вийти сухим з води. Він, звичайно, не повірив би в це чудесне воскресіння, коли б воно не підтверджувалось обережно пущеними в хід під час першого ж допиту риданівськими відомостями, здобутими через «ГЧ». Ніхто не міг знати цих фактів, крім його самого та Ганни!

У слідчого створилося враження, що Віклінг щиро розкаювався у своїй шпигунській та диверсійній роботі, так охоче він викривав і себе, і всіх, хто був причетний до неї і в Москві, і на уральському заводі.

Він, як виявилося, був сином московського фінансиста, який емігрував у перші дні революції. Маскування під німця «Альфреда Віклінга» допомогло йому без особливих труднощів «утекти» в Радянський Союз з Німеччини ще в 1936 році. Це був трюк гестапо: справжнього Альфреда Віклінга, досить відомого тоді в колах німецької інтелігенції молодого антифашиста, таємно схопили і, певно, знищили. Розкрити цей трюк розвідки було майже неможливо, тим більше, що справжній і удаваний Віклінги мали одну й ту саму спеціальність і були дуже схожі один на одного. Так що в документах справжнього Віклінга, переданих розвідникові, гестапівцям навіть не довелося міняти фотографії. До того ж «Віклінгові» призначалася роль резидента «уповільненої дії», тому він протягом кількох років ніяких розвідувальних функцій не виконував, і єдине його завдання полягало в тому, щоб укріпитись у радянському суспільстві, завоювати належне становище і довір’я, в чому він і досяг неабияких успіхів.

Так, він мав намір «завоювати» й Ганну Ридан. І не тільки з ділових міркувань…

Участь в організації диверсії на уральському заводі і стеження за радіозв’язком Тунгусова були першими завданнями хазяїв. Але впали вони на далеко не сприятливий грунт. «Віклінг» був уже не той, діяв він неохоче, його колишні антирадянські переконання потьмяніли за час життя на батьківщині.. Та страх смерті був сильнішим. Убивство Ганни, заподіяне в приступі цього божевільного страху, а потім викриття й арешт виявились для нього надто тяжким вантажем. Він здався і щиро виклав усе, що тільки могло бути корисним для тих, хто охороняв безпеку Радянської держави.

Нічого цього Микола не розповів професорові, щоб не відвертати його від напруженої праці. Не дізналася про це й Наталя. Навіщо було б Миколі затьмарювати страшними спогадами цю безмежну світлу радість, яка відразу прийшла на зміну її глибокому горю, коли вона побачила свою милу, єдину сестру вже сплячою, а не мертвою! Щаслива натура! Наталя вміла просто любити, просто страждати і так само просто радіти, не спотворюючи своїх почуттів непотрібними сумнівами. Тепер вона просто вірила, що Ганна житиме, і стала найретельнішою помічницею Ридана.

Зате Микола… Бідний Микола! Дуже важко доводилось цій сильній стриманій людині, вперше зігрітій коханням і так трагічно позбавленій його. В який страшний вир переживань втягла його доля й шарпала, кидаючи з одного боку в другий; то манила близькою радістю, то завдавала дошкульних ударів…

Він зовсім вибився з колії. Минали дні — довгі, порожні й похмурі. Ніколи ще він не відчував себе таким непотрібним, спустошеним. Працювати він не міг. Ніякої допомоги Риданові, крім чергування біля Ганни, коли він заступав Наталю або самого професора, не потрібно було. Він намагався читати. Сумлінно прочитував сторінку й переконувався, що не може навіть пригадати, про що там ішла мова…