— Та-ак! — задоволено сказав Ридан. — Чудово! Як це до речі!

Поки професор читав, Микола розгорнув пакунок і уважно оглянув уламки весла. Наслідки огляду, видно, приголомшили його ще більше, ніж зміст записки.

— Костянтине Олександровичу! — вигукнув він, — Весло не могло б зламатися в цьому місці об воду… Дивіться: злам проходить трохи нижче середини лопаті. Коли б усе сталося справді так, як пояснив Віклінг…

— Усе сталося не так, як пояснив Віклінг, — перебив його Ридан. — Слухайте, Миколо Арсеновичу, ми маємо справу не з нещасним випадком, як ви думали до цього часу, а із злочином.

— Злочином?!

— Так, Віклінг утопив Ганну навмисне, я знав про це ще тоді. В той самий момент. Більше того, я знав раніше, години за дві, що може трапитись нещастя.

— Дозвольте… це неймовірно, Костянтине Олександровичу! За дві години, навіть за півтори години перед тим Галя була в лісі, збирала гриби. І потім, хто міг вас повідомити?

— Вона сама. Точніше — її мозок. «ГЧ», пристосований вами для приймання мозкових імпульсів, виявився здатним діяти не лише в лабораторному масштабі. Це одне з найбільших наукових завоювань нашого часу, Миколо Арсеновичу! Але про це потім… — Ридан знову вийняв годинник. — Словом, «ГЧ» підсилив і передав мені деякі емоції Ганни. Правда, ця передача була дуже недосконала. Але я щодня робив спроби її ловити і, нарешті, пристосувався розрізняти імпульси навіть не дуже збудженого мозку. Досить ясно до мене доходили іноді — ви вже пробачте мені, але це тільки тішило мене, — її пориви кохання до вас.

— До мене?! Вона… кохала… мене?!

— Як, ви не знали цього?

— Ні. — Микола ладен був заридати.

— Тримайте себе в руках, — суворо сказав Ридан, щоб виправити невмисну помилку. — Наша розмова не закінчена, а час мій уже минає. Отож, найчіткіші сигнали пішли в день катастрофи. Постараюсь передати вам коротко те, що я зловив з уявлень Ганни, які долітали до мене, ніби видіння.

В момент особливо гострих напружень її мозку ці уявлення досягали такої ясності й сили, що ставали моїми власними. Я просто втрачав свою свідомість, бачив, думав і відчував те, що бачила, думала й відчувала вона. Потім імпульси слабшали, починали плутатись з моїми, періодично зникали, виникали прогалини…

Не знаю, чи збирала вона гриби, але години за дві до останнього сигналу, — можливо, це було в лісі, — вона опинилася поруч з Віклінгом та ще якоюсь людиною і слухала їхню розмову, з якої можна було зрозуміти, що Віклінг — не той, за кого він себе видає. Тут фігурували машини Гросса, шифрована радіограма.

Ганна сховалася, пройнята жахом, і боялась поворушитись. Тут прогалина, — може, вона знепритомніла. Через деякий час я знову відчув вторгнення її емоцій. Вона сама. Короткий порив радості, торжество звільнення від небезпеки. Вона поривається до вас. Тут знову досить тривала прогалина. І ось вона знову з Віклінгом, уже в човні… Спалах гніву, відраза до нього… Потім раптовий переляк, падіння у воду, жах загибелі, страшенні зусилля вибратися з-під плоту і, нарешті, спалах некробіотичного випромінювання — жахливий, ні з чим не зрівнянний сигнал смерті… Ось коротко те, про що я дізнався тоді. З усього цього ясно, що Віклінг стежив за вами і щось замишляв із своїм спільником. До речі, ви одержали лист від Ниркіна, посланий одночасно з моїм листом Ганні? Ні? Ну от! Віклінг, очевидно, перехопив його. Ганна дізналась про це, викрила його, і він, щоб врятувати свою шкуру, інсценував нещасний випадок.

Ридан підійшов до свого стола, пересунув на ньому якісь речі, намагаючись відігнати тривожні спогади й заглушити хвилювання.

— Падлюка! — шепотів Микола. — Ех, коли б я не був такий сліпий!

— Так, він маскувався вміло, — вів далі професор. — Тепер, Миколо Арсеновичу, треба діяти. Досі я не міг вжити ніяких заходів: у мене не було доказів. Уявляєте, що могло б вийти, коли б перед слідчими органами я обвинуватив Віклінга у вбивстві й шпигунстві лише на підставі даних, повідомлених мені імпульсами мозку загиблої дочки? Мабуть, мене запроторили б у будинок божевільних. Тепер у нас є докази. Уламки весла, приставлені цим славним хлопцем-плотарем, зникнення листа…

— Є ще доказ, — пригадав раптом Микола. — Галя, йдучи в ліс, узяла з собою револьвер. Повернувшись, вона не переодягалась, навіть не заходила в палатку: Віклінг одразу посадив її в човен, і вони відпливли. Потім… револьвера не знайшлося в її кишеньці, яку вона спеціально для цього зробила на платті, під поясом.

— Так, так, — підтвердив Ридан. — Перед падінням у воду вона мала намір стріляти у Віклінга, це я добре пам’ятаю, виходить, тримала револьвер у руці. Доказів більше, ніж досить. Дійте, друже мій. Я не можу цим зайнятись, та й ви краще за мене справитесь. Але заклинаю: будьте обережні, ви тепер розумієте, що ворог небезпечний і підступний. Адже це війна, не забувайте. Наталі, мабуть, нічого поки що не кажіть. Ці шматки весла заховайте, бережіть, як зіницю ока. А Віклінга треба взяти так, щоб ніхто про це не міг догадатися протягом кількох днів, поки не буде виловлено всю зграю. Тут я вам, певно, зможу допомогти. Він, звичайно, прийде до мене, і, гадаю, дуже скоро, інакше його поведінка стала б підозрілою. Крім того, моя радіограма і всі дальші маніпуляції з Галею не могли не викликати в ньому деяких побоювань. Ось що… Зв’яжіться з ким належить і організуйте надійну групу людей, які в перший-ліпший момент за умовним сигналом можуть прибути сюди, не викликаючи підозріння, хоча б під виглядом наших співробітників. А я беру на себе ізолювати Віклінга тут хоч на тиждень, він сам з радістю на це погодиться й навіть попередить своїх спільників, щоб про нього не турбувались. Так буде виграно час для слідства. Ну, то я йду… Починайте зараз же.

Передбачення Ридана збулося скоріше, ніж він сам чекав.

Як тільки Микола пішов з дому, у передпокої пролунав боязкий, нерішучий дзвінок. Відчинила Наталя. Віклінг увійшов мовчки, невпевнено почекав, поки вона простягне йому руку, потім схопив цю руку з вдячністю.

— Здрастуйте, Наталю.

— Здрастуйте, Альфред.

Він подивився на знайомі речі, розкидані по всьому передпокою, сів на ріг одного з ящиків, схилив голову на руки.

— Я не витримав самотності, Наталю, і от прийшов… Скажіть, коли ховатимуть?

— Не знаю.

— А де вона?

— Не знаю… Десь там. — Вона кивнула в бік інституту. — І ніхто нічого не знає, крім Костянтина Олександровича. Він щось робить з нею… Дуже зайнятий, ми майже не бачимо його.

Віклінг підвів голову.

— Що тепер можна зробити? — з тугою промовив він. — Я прийшов, щоб поговорити з ним. Ви не можете сказати про мене?

Наталя мовчки зняла трубку внутрішнього телефону, натиснула одну з кнопок на диску апарата.