Інколи він починав думати про самого себе, про свою поведінку й не міг зрозуміти, що з ним коїться. Чому він неспроможний зайнятися нічим, що не стосувалось Ганни? Чому Наталя могла, сидячи тут, працювати над своїми підручниками, щось розв’язувати, вивчати, або читати, або шити? Чому тітка Паша взяла на себе всі турботи про сім’ю і все робила, нічого не забуваючи, завжди точно, завжди вчасно? Лише кілька хвилин, прибираючи кімнату, вона дозволяла собі мовчки постояти біля Ганни, підперши рукою підборіддя, уважно дивлячись в її обличчя, усе ще скуте мертвим спокоєм… Микола помічав інколи, як скочувалися сльози, ховаючись у зморшках широкого обличчя тітки Паші…

«Видно, справді щось негаразд у мене з нервами, має рацію професор, — думав Микола. — Або вдача така дурна…»

Ранок десятого дня займався каламутною смугою хмар на сході. Сірий світанок надходив повільно й пізно. Барометр падав.

Ридан відіслав Наталю спати і залишився з Ганною. Сьогодні вночі в її організмі відбувався якийсь бурхливий процес пробудження. Поодинокі здригання, посіпування окремих м’язів стали раптом інтенсивнішими й охопили майже все тіло. М’язи немов тріпотіли від бажання вільно рухатись. Це тривало півтори години. Потім відразу припинився всякий рух. І знову Ганна лежала в непорушному, глибокому сні, здавалось, навіть глибшому, ніж раніше…

Ридан сидів біля неї і силкувався зрозуміти, що сталося. Чи був пройдений якийсь етап на шляху до відновлення діяльності мозку, чи, навпаки, спалах пробудження, подібно до агонії, — і шлях назад, до смерті…

Близько десятої години ранку хмари нависли над столицею, небо прорізали перші стріли блискавок, у саду зашуміли знеможені курявою дерева, вітаючи жадану грозу. Ринула злива, з блискавкою, громом і вітром.

Похмурий, зарослий, Ридан раптом одірвався від тривожних думок, випростався, підійшов до вікна і навстіж розчинив його. Гострі пахощі грози ввірвались в операційну.

З сухим тріском розлігся важкий громовий залп, і золотом освітилася струмениста завіса дощу. Ридан знову підійшов до Ганни.

Він побачив… Може, це знову видалося йому: останнім часом втомлені очі так часто зраджували його… Ні, він побачив, він почув глибокий віддих, що вперше порушив надто правильний ритм надто спокійного дихання. Потім здригнулись уста, ледь розтулились…

Микола прокинувся від телефонного дзвінка і, ще не опам’ятавшись, схопив трубку.

— Сюди! Наталю теж! — з безмежною радістю продзвеніла мембрана.

Микола зрозумів. Одягаючись на ходу, він влетів в операційну. Наталя, боса, в халатику, наздогнала його біля порога. Ридан, не кажучи й слова, відійшов убік, ніби поступаючись для них місцем біля стола.

Вони схилились над Ганною, тривожно вдивляючись в її обличчя, уста, тільки що стулені вологі вії…

— Галю, — тихо, але чітко промовила Наталя. Раптом трохи розплющились повіки, ледь звелися брови. Ганна подивилась, перевела погляд на Миколу, знову втомлено заплющила очі.

— Колю… — ледве чутно прошепотіла вона.

Не тямлячи себе від щастя, забувши про все на світі, Микола припав до її щоки першим гарячим поцілунком.

Наталя злякалась цього руху — може, не можна? — і, обхопивши його голову обома руками, ласкаво відсторонила його.

Вони озирнулись. Ридана в кімнаті не було. Микола вибіг у сусідню, «свинцеву» лабораторію. У глибині її, спершись на підвіконня, стояв Ридан, зігнувшись, притуливши обома руками до обличчя носову хусточку. Плечі його здригалися.

Люди завжди прагнуть щастя.

Кожний по-своєму розуміє його і по-своєму добивається, шукає або чекає його. Та ось воно приходить, — і за кілька днів, навіть годин, людина звикає до нього, як до биття свого серця, і перестає його відчувати. Це — особисте, власне щастя. Воно скороминуще. Здавалося б, що може бути дорожчим за життя, яке дає нам можливість і радість творити, будувати щастя інших, поглиблювати його, — скільки разів щастило майже кожному з нас так або інакше ухилитися від згубного, нещадного удару долі, врятувати, відстояти життя, але чи надовго вистачало цього відчуття щастя врятованого життя? На мить!..

Щастя риданівців було широким, безмежним, як світовий океан, що охопив їх владно й надовго. Кожний з них відчував його, як особисте щастя. Ганна живе, Ганна житиме! Немає більше страшного горя, яке щойно гнітило їх!.. Риданівці цілком змінились: вони начебто самі повернулись до життя, обличчя їхні випромінювали світло. Вони вже не уникали поглядів одне одного, як люди, пригнічені горем, навпаки, зустрічаючись раз у раз, вони жадібно ловили ці погляди, щоб знову й знову засяяти радістю, обнятися, потиснути руки. Вони почали більше й щиріше любити одне одного.