— Отже, слухайте, Анні, — повільно говорить Віклінг, — через два, щонайбільше через три місяці Радянський Союз перестане існувати…

— Не говоріть дурниць!..

— Ні, ні, на цей раз це серйозно. Я й сам не повірив би в успіх, коли б не знав про нову страшну зброю боротьби, якої ще не знає Червона Армія.

— Апарати Гросса?

— Так… Ви знаєте про них?

— Це не ваше діло… Нісенітниця все, що ви кажете. Завертайте човен.

— Гаразд, завертаю. Підхоплений швидкою течією, човен став поперек течії саме в ту мить, коли до плоту лишалося не більш як три метри. Почувся глухий удар у борт. Човен немов схлипнув, відкинувши хвилю, нахилився бортом, зачерпнув води…

В наступну мить він перекинувся і разом з Ганною, яка не встигла навіть втямити, що сталося, зник під плотом.

Наперед розрахованим стрибком Віклінг плиском упав на воду і відразу ж вибрався на пліт.

Виринаючи на поверхню, Ганна широко розплющила очі, побачила над собою темну запону, пересічену світлими пунктирами тонких щілин між колодами.

«Кінець!» — промайнуло в свідомості.

Відчайдушними змахами вона кинулась уперед, проти течії, до зеленкуватої смуги освітленої води. Край плоту не наближався. Тому вона шугнула вгору, схопилась за пов’язь між колодами, що випадково потрапила їй під руку, і відчайдушним ривком викинула тіло вперед. Пальці її намацали зріз колоди. Вона перевернулась на спину. Світло вдарило у вічі.

Ще зусилля, щоб підтягтися на м’язах… Спазми вже стискають груди…

…Віклінг стоїть навкарачки, непорушно схилившись над водою, як звір, що чигає на здобич. Пальці, білі, наче папір, з’являються з-під колоди праворуч від нього. Він кидається до них і швидкими рухами спихає їх із слизької поверхні дерева.

Потім знову чекає…

Минає хвилина, друга…

Пальці не з’являються більше.

Віклінг схоплюється, бере весло, відламує його гребну лопать у щілині плоту, потім підводиться на весь зріст і кричить жахливим, нелюдським голосом у бік табору, розмахуючи руками.

Його почули. Три постаті відокремлюються од табору й швидко рухаються по мілині біля самої лінії води.

…Микола зрозумів, що сталося, далеко раніше, ніж він і Федір, пробігши вузьку смугу води, скочили на пліт. Крики Віклінга, його поза, відсутність човна і самої Ганни — усе говорило про те, що трапилося щось жахливе.

Віклінг сидів на плоту, розставивши ноги, ліва рука підпирала ззаду його тулуб, права, куйовдячи мокре волосся, робила якісь нестямні безупинні рухи навколо голови. Широко розплющені очі, здавалось, нічого не бачили перед собою. Він був схожий на божевільного.

— Що таке?! Альфред! — крикнув Микола, підбігаючи до нього.

Віклінг мовчав, нижня щелепа його стрибала, звуки, схожі на здавлене ридання, виривалися з його грудей.

Федір, підскочивши, сильно трусонув його за плечі.

— Що з Ганною? Швидше!

— Вона… там… — Слова Віклінга важко було розібрати. Він показав рукою вниз. — Весло зламалось… човен пішов на дно. Анні… теж… ось тут… — Зламане весло, прибите течією до плоту, плавало в тому місці, куди показав Віклінг.

Першим рухом Миколи було кинутись під пліт. Федір рвонув його за руку.

— Миколо, не роби дурниць! Це марно. Вона вже там. — Він махнув рукою в напрямку протилежного кінця плоту. — Біжімо!

Спотикаючись і падаючи, роблячи величезні стрибки, вони стрімголов побігли по колодах. Пліт протягся метрів на п’ятдесят. Добігши до хвоста, вони побачили Наталю, яка мчала берегом поруч з ними. Вони стрибнули у воду. Тут було мілкіше, ще трохи нижче струмінь виходив на мілину, далі починався перекат. Коли б течія вже винесла Ганну з-під плоту, вони побачили б її світло-синє з білими горошинками плаття у прозорій воді.

Бліда, із міцно стуленими губами й мокрим від сліз обличчям, Наталя теж кинулась шукати. Вони втрьох рухались зигзагами, напружено вдивляючись у воду, від мілини до середини плоту. Ганни не було.

Глибоко вдихнувши кілька разів підряд, Микола пірнув під пліт. Темна зеленкувата імла розступилась перед ним. Як привиди, біля самого дна виразно ворушились довгі коси водоростей, вихоплені слабким світлом, що падало із щілин між колодами. З хвилину Микола рухався вперед, стримуючи дихання. Судорожні поштовхи діафрагми примусили його повернутись назад. І в цей момент зовсім недалеко попереду показалась розпливчаста ясно-синя пляма…

Микола виринув біля Федора, що стояв по пояс у воді. Мало не задихнувшись, не маючи сили що-небудь сказати, жадібно ковтаючи повітря широко відкритим ротом, він жестом наче крикнув другові:

— Тут!

І знову кинувся під пліт. Федір пірнув слідом за ним. Через кілька секунд вони підняли над водою неживе, ще тепле тіло Ганни.

Усе, що сталося потім, назавжди лишилось у пам’яті друзів, огорнутих тяжкою пеленою безмежного горя й свідомістю безсилля допомогти непоправному лиху.