Виразно, наче крізь збільшувальне скло, запам’яталося те, що відбувалося перед очима. Весь світ ніби заволікся туманом, у якому зникли сонце, далина, краса гір, що обступили річку. З туману з’явились люди — два плотарі, що днювали на березі, в туман поплив один з них на човнику по лікаря із сплавного пункту. А тут у величезному збільшенні лежало на піску тіло Ганни, рухалось, переверталося, змахувало руками в розпачливих і невмілих спробах друзів примусити його дихати й пульсувати.

У тумані з-під плоту несподівано, з шумом і плескотом, як живий, виринув боком порожній потемнілий «плавучий будинок» — єдиний свідок злочину Віклінга.

З туману вийшов лікар — певно, фельдшер з пункту — і тут, у збільшеному полі зору й слуху, просто сказав, повернувши в повітрі витягнені пальці.

— Так… кінець.

Ганну перенесли до табору, загорнули в парусину, поклали на м’яку постіль із сіна. Сонце зайшло за гори. Стемніло. Наталя сховалась у палатці і там віддалася горю, закрившись ковдрою, щоб заглушити ридання.

Микола з Федором мовчки розпалювали вогнище, аби тільки щось робити. Потім вони підійшли до Ганни, відкрили їй обличчя. Відблиски од багаття немов надали обличчю якогось руху, груди, здавалось, тихо піднімались диханням. Микола приторкнувся губами до чола дівчини. Холодне тіло змусило його відсахнутися. Він припав до друга, і вперше сльози бризнули з його очей.

— Це неможливо, Федю, — насилу прошепотів він. — З цим не можна змиритися! Як же тепер…

Думка про Ридана, страшна, як сама загибель Ганни, одночасно промайнула в них у голові. Вони вернулись до багаття.

З другого боку, з густої темряви, вийшов Віклінг, синій, тремтячий, з тим самим виглядом божевільного і мовчки сів біля вогнища. Ніхто не сказав йому нічого.

Швидко спускалась над річкою коротка літня ніч.

Раптом на річці почулись удари весла, і за хвилину, зашарудівши галькою, висунувся на берег піднятий ніс човна. Чоловік перестрибнув через нього й швидко підійшов до вогнища.

— Товариш Тунгусов є тут? — спитав він.

— Я Тунгусов, — відповів Микола, підводячись.

— Я радист із сплавного пункту. Вам радіограма з Москви. Блискавка. Просили негайно приставити.

Микола схопив папірець і, схилившись над вогнищем, прочитав:

«Начальникові Караїдельського сплавпункту № 64. Негайно, незалежно від часу доби, розшукайте туриста Тунгусова на річці біля вашого пункту. Передайте йому таке: потонулу тримати в якнайхолоднішому місці, якщо немає льоду — в холодній проточній воді. На світанку розпалити сигнальні вогнища на човнах для посадки двох гідропланів. Ридан».

— Ви повідомляли що-небудь у Москву про нас? — спитав Микола радиста.

— Ні, нічого.

Миколі здалося, що він божеволіє.

Льоду не знайшлося на пункті. Тіло Ганни щільно загорнули в парусину й занурили в найближче джерельне озерце.

У риданівському особняку тече тихе, розмірене життя. Багато лабораторій закрито: співробітники роз’їхались на відпочинок. Коли б не гавкіт, скавчання, гарчання, які періодично чулися внизу, у «звіринці», і свідчили про появу там Тирси, можна було б подумати, що інститут перестав існувати.

Але ні, життя йде, інститут працює. Щодня два лаборанти на чолі з Матусею входять у «теплицю», щоб узяти на аналіз чергові проби опроміненого м’яса. Тут жарко й сиро. Щільно закриті ящики різних розмірів акуратно розставлені на стелажах. Деякі з них відкривають щоденно, коли беруть проби, і знову закривають. Мікробам надається цілковита можливість оселитися на тушах, на окремих шматках м’яса.

А проте м’ясо не розкладається.

Лаборанти беруть проби, йдуть у свою лабораторію і надвечір здають усі аналізи Ридану. Розпад білка в м’ясі дорівнює нулю. А ящики лежать у цьому тропічному «морзі» вже близько місяця!

Матуся, який ніколи досі не цікавився науковим змістом інститутських робіт, цього разу був зовсім спантеличений. М’ясо, звичайне сире м’ясо, ним же самим привезене з бойні, лежить у цій спеці й не розкладається. Чому? З ним нічого не зробили. Поставили на хвилинку на конвейєр і пропустили крізь поле високої частоти. Що ж від цього може бути? Матуся неспроможний збагнути загадку. Він звертається до Ридана.

— Ну, гаразд, електричне поле вбило бактерії, які сиділи на м’ясі і в ящиках. Але ми знову їх відкриваємо. Чого бактерії більше не заводяться? Хіба їх мало в повітрі?

Ридан здивовано дивиться на нього: Матуся цікавиться наукою!

— Що ж, не у всякому м’ясі бактерії «заводяться», — відповідає професор.

— Мг… Хотів би я побачити, яке м’ясо не зіпсується в теплому приміщенні через два дні.

— Як, а хіба ваше м’ясо псується?

— Яке моє? — дивується Матуся.

— Ваше власне, ось це! — Ридан тицяє пальцем у його круглий живіт.

Матуся починає реготати.

— То це ж живе…

Ридан нахиляється до вуха Матусі і, показуючи в бік «теплиці», тихо каже: