Микола замислився. Ридан нагадав йому один з найгостріших моментів дитинства, тих, що запам’ятовуються назавжди з безліччю деталей — з їхніми характерними для тієї пори особливостями відчуттів, смаків, запахів, рухів…

Рідна хата… Вечірня зірниця згасає за Волгою… Сутінки, в яких майже губиться волосінь у руках, заплутаний вузлик на чорному поводку (на чорну волосінь краще клює риба)… Різкий рух матері… Страшний зойк: «Ничипоре!..»

Потім — пішки до Москви, Федір, а вже в Москві — його батько, який дізнався про все і приніс недобру звістку. І дата, позначена на якомусь лікарняному друкованому бланку, що назавжди лишився в Федорового батька: помер 13-го серпня цього року о 8-ій годині 30 хвилин вечора… Пригадалося, ще в селі молодиці-сусідки просторікували, що тринадцяте число «нещасливе», — це Микола почув тоді вперше і тому запам’ятав.

Так встановлювався збіг моментів. Точніших даних, звичайно, не було. Але не було і підстав сумніватись у вірогідності реєстрації смерті, це обов’язок персоналу лікарні. Не виникли б і сільські пересуди, коли б «видіння» Миколчиної матері не сталося саме цього числа. В середині серпня сонце заходить о восьмій годині… Отже, на початку дев’ятої в приміщенні настає та півтемрява, коли важко навіть десятирічним метким очам розгледіти чорну кінську волосину в далеко не білих пальцях хлопчини-рибалки.

— Отож, можна констатувати збіг з точністю до… ну, хоч би до двох годин? — спитав Ридан.

— Певно, навіть точніше…

— А мені точніше не потрібно. У моїй колекції подібних фактів багато, ваш — один з найбільш вдалих за збереженими прикметами часу. Звичайно розходження більші, в той чи інший бік, але статистична картина ясна: моменти ці збігаються. А точна реєстрація часу — важка справа: ніхто не дивиться на годинник або на календар, коли йому що-небудь видасться, причується, привидиться або присниться. Час подій взагалі дуже погано запам’ятовується. Через рік, якщо не лишилось якихось об’єктивних прикмет, ви навряд чи пригадаєте навіть той місяць, коли вам спала на думку вдала ідея, яку ви, проте, пам’ятаєте чудово!.. Але ми відхилилися… Словом, ось мої положення: моменти спалаху випромінювання і його приймання іншим мозком збігаються. Є всі підстави вважати, що ми маємо справу з електромагнітною енергією і з швидкістю її поширення, що дорівнює швидкості світла. У тому випадку, свідком якого ви були, вплив випромінювання мозку виявився на відстані близько ста двадцяти трьох кілометрів по прямій, — це я встановив за допомогою циркуля й масштабу, по карті Московської області. В інших випадках ця відстань була в десятки разів більшою. Метикуйте, як хочете. Частоту коливань ви знаєте краще за мене…

Розмова ставала все важчою, і Микола вже шкодував, що почав її. Позиція того, кого брали сумніви щодо успіху, така незвичайна в їхній спільній праці, вносила якийсь неприємний душок розладу, здавалась упередженою; Микола відчував це і все ж не міг виставити проти логічних доказів Ридана нічого, крім своїх «фізичних законів», які професор зараз просто ігнорував. Та й не варто було сперечатись, адже все одно доведеться випробовувати «ГЧ», перш ніж випускати його в світ.

Одне сумнівне місце в своїй позиції — спершу, як лазівку, щоб припинити суперечку, — Микола все ж знайшов. Його напоумили слова Ридана про частоту коливань. Частота… Справді, які властивості має ця божевільна частота, що ллється з об’єктива «ГЧ»? Адже, створюючи свій генератор, він знав, що бореться за цю маленьку ділянку спектра променистої енергії, яка зовсім ще не досліджена. І це зрозуміло, для нього не існувало хоч трохи сталого генератора. Ці хвилі не можна було одержати звичайними засобами елементарної радіотехніки, як не можна створити, користуючись лише ними, генератор інфрачервоного проміння або просто проміння світла. Для кожного діапазону частот — свій принцип генерації. Ось чому, щоб одержати «хвилі речовини», Миколі довелося будувати свій прилад на нових принципах і як початкові випромінювачі використати просто чисті хімічні елементи. Радіотехніка потрібна була лише для того, щоб зібрати, сконцентрувати, оволодіти їхніми випромінюваннями, про існування яких можна було тільки здогадуватись.

Це він зробив. «ГЧ» дає стале випромінювання, яке добре регулюється. Що воно таке? Які його властивості, як воно діє, поширюється? Тепер, нарешті, можна вивчати його! Ридан знайшов головне: це — промені мозку. А він, Микола, звичайно, спасував, зазнавши невдачі із своєю алхімічною ідеєю і зайнявшись сушаркою, замість того, щоб шукати фізичні закони, яким ці хвилі підлягають.

Чому не може статися, що промені «ГЧ» поширюються так, як запевняє Ридан на підставі своїх біологічних міркувань?! Адже було ж щось схоже, і зовсім недавно, з короткими радіохвилями, хоча генерація їх тоді вже не становила ніяких труднощів. Їх віддали любителям, бо закони радіології твердили, що короткі хвилі непридатні для далекого зв’язку, бо вони поширюються лише в межах видимого горизонту. А любителі відкрили, що на коротких хвилях простіше, ніж на довгих і середніх, можна досягти найдальшого міжконтинентального зв’язку. Лише тоді, пояснюючи це відкриття любителів, наука в свою чергу відкрила властивість коротких хвиль відбиватись од іонізованих шарів атмосфери і від поверхні землі…

— Ну от бачите! — розсміявся Ридан, коли Микола, нарешті, здаючись, виклав йому ці нові міркування. — Ніколи не треба сліпо вірити законам, для вченого це — загибель. Ними можна керуватись, але істинність їх завжди треба брати під сумнів! Неодмінно брати під сумнів! — гаряче додав він, розмахуючи в повітрі рукою з довгим вказівним пальцем.

Микола підвівся з крісла, вважаючи, що тема вичерпана. Та ні, Ридан розбалакався, як це частенько з ним бувало.

— І ще одну помилку вашу я хотів би підкреслити, Миколо Арсеновичу. Ну як ви могли подумати, що метою моєї багаторічної праці було «проміння смерті»?! Відверто кажучи, цією підозрою ви… могли б образити мене, коли б я не знав вас і не був упевнений, що це саме помилка, хоч і дуже… прикра. Принципово хибний погляд, на жаль, досить поширений у наш час! Ми не маємо морального права піддаватись цьому психозу і підпорядковувати нашу науку ідеям знищення та руйнування. «Проміння життя» — в найширшому розумінні цього терміну, як символ розквіту і прогресу науки, — ось що нам треба шукати, щоб бути сильними й непереможними в будь-якій сутичці! Це здається парадоксом, але поміркуйте самі… Ми вивчаємо атом, виводимо нові сорти рослин і породи тварин, досліджуємо причини північних сяйв і сонячних плям — усе це не для знищення, а для створення, для розквіту людства. Але все може служити і цілям війни. І чим більше ми вивчаємо й знаємо, тобто чим сильніша наша наука, тим більша наша військова могутність. За прикладом недалеко йти! Ми з вами створювали «ГЧ» зовсім не для воєнних цілей. Ви вирішували важливу фізичну проблему, я — не менш назрілу біологічну. В результаті ми маємо апарат, сповнений найбільш творчих, найбільш життєтворних перспектив. За допомогою «ГЧ» ми переможемо смерть, принаймні в тих випадках, коли вона передчасно вривається в організм, ще здатний жити, знищимо небезпеку хвороб, усуватимемо природні дефекти організму, зробимо людину більш довговічною… І це тільки незначна частина з того, що вже тепер не підлягає для мене сумніву. Коли я думаю про перспективи трохи більш віддалені, в мене голова паморочиться, Миколо Арсеновичу… А ось тепер дивіться, що сталося! — нам негайно став потрібний хороший козир проти сильної карти ворога. Що ж, чи довго ми його шукали? Він опинився в наших руках! Треба було тільки вибрати його серед інших карт. І так буде завжди, якщо ми не відхилятимемось від наших прямих завдань, нашого обов’язку — оволодівати природою, пізнавати її закони, її мову, її так звані таємниці, про які вона сама нагадує нам на кожному кроці… Їх так багато!

Якусь хвилину Ридан мовчав, спрямувавши погляд кудись далеко, поверх Миколи, очевидно у вікно, в небо Москви, що виблискувало сліпучим блакитнуватим серпанком. Якимись світлішими і яскравішими стали його очі, облямовані вузькою смужкою чорних вій, білішим сильне чоло, що ніби випромінювало думку…

Тільки тепер Микола зрозумів, що в привабливості Ридана чималу роль відігравала його зовнішність, він був дуже вродливий усім: обличчям, постаттю, рухами, тією незвичайною гармонією, з якою ці зовнішні риси відображали його багатий внутрішній світ, його живу експансивну вдачу мислителя і творця. Микола вперше побачив і зрозумів це, і вперше, не маючи сили відірвати погляд, одверто милувався ним; своєрідна скромність, звичайно, не дозволяла йому розглядати свого співбесідника, він одводив очі.

Ридан замислився, відблиски думок тріпотіли на його обличчі, видно, не встигаючи виливатись у слова.

А Миколі вже ввижалося інше обличчя. Теж сірі очі, тільки більші, лагідніші, довірливіші, з золотими цяточками біля самого краю зіниці. Такий самий витончений, але не гостро відточеним олівцем, а прозорою акварельною тінню, злегка накреслений контур профілю, ледь припухлої верхньої губи, трохи довгуватого кирпатого носика… Обличчя це наче плавало в тумані, і Микола ніяк не міг охопити, зібрати докупи всі знайомі риси, уявити собі його відразу все, цілком. Воно начебто гралось, ховалося від погляду Миколи і кликало до себе…