— Хай би хоч так! — з надією промовила Ганна.

І ось одного разу серед надзвичайно пожвавленого стрекотіння любительських сигналів Микола раптом почув знайомий визивний заклик. «Він… він!» Схвильовано вслухався Микола, чекаючи кінця виклику.

Так, це був він.

— Нова антена зроблена точно за вашою схемою. Чекаємо продовження, — одразу передав Микола, відповівши на виклик.

— Гаразд. Приймайте.

Пішли цифри. Микола записував, весь насторожившись, боячись поворушитись, щоб не пропустити яку-не-будь крапку. Так минуло хвилин з десять.

Раптом десь зовсім поряд в ефірі виникли інші сигнали. Це були звичайні сигнали настройки, які нічого не означали: повторювалась одна буква «ж»: три крапки — тире, три крапки — тире і так далі. їх було чути десь «близько» від цифр німця, бо їхня хвиля на якусь частку метра відрізнялась од хвилі, на якій приймав Микола. Потім вони скрадаючись підскочили ближче, ще… ще…

Хтось настроював свій передавач на ту саму хвилю. Микола зрозумів. Напруживши слух, він встиг розібрати ще три-чотири цифри з безладної тарабарщини сплутаних крапок і тире.

Хижак ефіру, точно націлившись на свою жертву, збільшив потужність, і сигнали «ома» потонули в хрипкому ревінні.

Микола швидко схопився і шарпнув двері. Ганна і Наталя здригнулися, обернулись до нього.

— Швидше сюди! — і Микола кинувся було назад, до передавача, як зненацька з-за дверей з’явився Віклінг.

— Що трапилося? — стурбовано спитав він. Микола сторопів. Чорти б його вхопили, через навушники він не почув, що прийшов Віклінг.

— Нічого особливого… Ганно Костянтинівно, ідіть сюди на хвилинку.

Вона увійшла, і Микола досить недвозначно зачинив за нею двері. Вони перезирнулись, мовчки оцінивши незручність становища, Микола махнув рукою, мовляв, обійдеться, і знову надів навушники. Ревіння ще тривало.

Одного погляду на ряди щойно записаних цифр у приймальному журналі було досить, щоб Ганна зрозуміла все.

Слухаючи далі, Микола вийняв аркуш з шифром.

— Треба швидко розшифрувати, — пошепки сказав він. — Зв’язок перерваний, але ще може відновитись.

— А може, краще зробити це потім? — Ганна кивнула в бік їдальні.

Раптом ревіння припинилось. Океан ефіру спокійно і невгамовно шумів своїм рівним прибоєм. Микола чекав.

Ефір був спокійний.

— Авжеж, краще відкладемо, — відповів, нарешті, Микола, не знімаючи навушників. — Ідіть туди і виплутуйтесь. Але пам’ятайте…. — він приклав палець до рота.

Ганна вийшла.

— Ну, вирішено, починаю займатися радіо, — сказала вона Віклінгові. — Справді, це захоплююча річ. Тепер я розумію, чого Микола Арсенович просиджує цілі ночі за передавачем. Знаєте, Альфред, зараз я чула голос якогось любителя з Ньюфаундленду! З того боку земної кулі! Справжній голос, не якісь там крапки-тире. Чудово!

Віклінг удав, що повірив Ганні, і в той же час дав зрозуміти, що насправді він тільки допомагає їй вийти з незручного становища. Незабаром він пішов, лишивши на душі в Ганни гнітюче почуття, що вона незаслужено його образила.

Дівчина поспішила до Миколи. Текст радіограми вже був розшифрований. Ганна швидко переклала його:

— Маю цілком певні відомості підготовки воєнного нападу. Повідомте ЦК партії. Група військових інженерів, яка працювала над машиною Гросса, знищена, машина теж. Гросс і його помічник Мюленберг загинули. Захоплені документи, очевидно, збереглися. Можливе відновлення. Передаю опис принципу повітряного кабеля, спеціально складений загиблим співавтором Гросса. Іонізація досягається шляхом поляризації повітря одночасною дією двох суміжно спрямованих променевих полів сантиметрового діапазону з відношенням частот…»

Друзі мовчали. Загроза, яка звучала в першому повідомленні німецького друга, тепер підступила ближче, стала виразнішою і страшнішою. Ще більше збентежилися дівчата, коли Микола пояснив, чого текст обірвано.

— Виходить, за вашими розмовами в ефірі стежать!

— Так, — відповів Микола, — тепер це ясно. Побоювання Феді підтверджуються. Можливо, стежать за нами тут… Треба знищити все зайве… а то ще викрадуть, чого доброго…

Він зібрав усі аркуші, на яких була розшифровка радіограм, зусиллям волі примусив себе вирвати із свого «вахтового журналу» дві сторінки з записами прийому… Ці дві сторінки і аркуш з шифром він сховав під важку раму письмового стола. Щойно прийнятий розшифрований текст поклав у кишеню піджака. Все інше зім’яв, відніс на кухню і там спалив.

Повернувшись, він рішуче підняв телефонну трубку.

— Чи зручно? — здивувалася Ганна. — Уже дванадцята година.

— Я в наркомат… Коли він іще там, то можна… За кілька хвилин Микола вийшов «погуляти». Від Ридана, який сидів у себе в кабінеті, доводилось поки що приховувати німецькі справи, і це гнітило Миколу… «Нічого, — подумав він, — тепер уже скоро все скажемо…»

Настав останній день з трьох днів, які Микола виторгував у Ридана «для нормальної роботи», як він казав.