–  Могили, бачте, різні бувають. От, наприклад, біля Вовчого - то козацька, недавня. Біля Неситого - знову козацька, невеличка. А біля Харцизячого - то вже стара, степняки насипали, - останню, більшу скибку він віддав Настусі, і та з приємності зашарілася.
– Але найстаріші - то скитські могили. Їх чіпати не можна. Небезпечно дуже. У Бабаях, біля ставу така. І край Нечистого Яру, та, що більша. А ще у Тимошівці була, але її зруйнували. Не слухали старих людей…

На дідове обличчя набігла хмарка, він наче щось погане згадав і замовк, як вимкнувся.

Олексій Михайлович подумки розгорнув перед собою мапу і став ретельно обробляти нову інформацію. Так, Вовче - це зараз Червоно-гвардійське. Несите, здається, - Ленінське, Хар-цизяче - Радянське, Нечистий Яр - тепер Червоний Яр, а Тимошівка… Стривайте, нема ніякої Тимо-шівки. Іванівка є, Пилипівка…

–  Діду, а де це - Тимошівка?

–  Га?
– старий здригнувся, наче його несподівано розбу-дили.

–  Тимошівка, кажу. Де вона?

Начальник експедиції помітив, що очі гостя стали білими, просто як молоко. Дід з шумом видихнув повітря, поклав ножа і відказав хрипким голосом:

–  Нема вже Тимошівки.

Петро Бунчужний, двадцятип’ятирічний механізатор колгоспу “Шлях Ілліча” зачепився штанами за іржавий цвях і смачно вилаявся. День обіцяв бути паскудним - мало того що спізнювався на планьорку до голови, бо вчора трохи перебрав, а поки прокинувся та згадав, що його викликано, вже сонце було високо. Так до всього ще мало не порвав штани - ото вже Одарка мала б тему для розмови. Хоча, якщо розібратися, які там, в біса, розмови - от розпишуться, тоді вже хай балакає, а поки не час.

Петро поспішав до контори зеленою вулицею села. Черешні похилили свої віти під вагою повних стиглих ягід. Біленькі хати радо зустрічали новий день. Ліниво по-бріхували собаки. Де-не-де кукурікав півень і другим голо-сом до нього приєднувався гучномовець зі стовпа над сільрадою:

Ми всє в сваїх прафєсіях прараби, І пабрататца пєснєю прарабов нам пара би…

Пускай пу-ті нє-рав-ни-є

Пріво-одят нас к па-бє-дам…

Відверто кажучи, ніщо не віщувало неприємностей, і настрій Петра скоріш за все був просто наслідком перепою.

Під обвислим вицвілим прапором на ганку контори юрмилися бригадири, обговорюючи спільні проблеми та сьогоднішню планьорку.

–  Мені твій Кацо по хуй, я твого Каца бачив знаєш де? Ти відповідаєш за роботу, а не Кацо!
– налітав на бригадира механізаторів агроном.

–  Ну то й що, що він з Москви? Такий самий йолоп, як на-ші, - доводила щось завідуюча фермою.

Петро привітався з начальством і поспіхом прочинив двері.

–  А, Бунчужний! Заходь-заходь, - зразу помітив його го-лова, низенький голомозий товстун у застібнутій на всі гудзики гімнастьорці.
– Воврем’я зайшов, у мене єсть для тебе бойове завданіє.

Такі слова не віщували для Петра нічого доброго, але що поробиш - скачи, враже, як пан каже.

Голова піднявся навшпиньки, змовницьки поплескав свого механізатора по могутньому плечу і повів до стіни, де сірою плямою висіла топографічна мапа колгоспних земель.

–  Ось, бачиш курган за посадкою?
– він тицьнув своїм схожим на ковбаску пальцем у затертий папір. “Що його бачити?
– Подумав Петро.
– Він там споконвіку стоїть”. А вголос мовив:

–  Ну, бачу.

–  Не “ну”. Не “ну, бачу”, а як положено гвардійцю відпо-відати?

Петро зітхнув та гукнув якомога бадьоріше:

–  Так точно, бачу!

–  Оце вже краще. Так от, цей курган мені вже в печінках сидить. Поки цей участок під паром, бери бульдозер, і щоб до вечора від нього мокрого місця не осталося, пойняв?

–  Так точно, пойняв, - відповів Петро. Чого тут не розуміти? Добре отак наказувать. В печінках у нього сидить - а сам би спробував на бульдозері у спеку. Таку кучу розгорнути по полю, це тобі не “так точно” кричать.

–  Не чую бодрості, гвардієць, - суворо подивився знизу на велетня Бунчужного голова.
– Але виконувать прийдеться. Я сам під вечір приїду та провєрю, ясно?

Голомозий товстун незадоволено похитав головою, потім повернувся до свого столу, буцімто переглядати документи. Секунд двадцять тривала пауза, поки голова підвів очі.

–  Ти ще тут? Ану, шагом марш! Бистренько сідлай свого стального коня і - вперьод!

Петро ще раз зітхнув: - Єсть, товаришу голова, - тоді обернувся та почвалав до виходу.

В дверях на нього налетів вічно заклопотаний парторг Любченков. Він мало не забився об Петрові груди, сполохано глянув, потім пізнав.

–  А, Петро… Комуніст Бунчужний, завтра собраніє, шоб був як штик! “Дались їм всі ці штики та гвардійці”, - думав Петро, виходячи на ганок. Особисто він по саме нікуди наївся військової романтики за два роки у танковій бригаді біля Уссурійська, тому ці колгоспні генерали зі своїми штучками не викликали захвату.