–  Диви, яка тьолка!

Я озирнувся. Ментів на обрії не було. Я сьогодні вже не мав бажання ні з ким зв’язуватись, а тому просто, відпустивши Оксаноччину руку, мовчки наблизився до хлопців і без зайвих слів надавав по шиях. Рокери срані. Вони зарюмсали і заварнякали щось дитяче, а я повернувся до дівчини і поволі довів її до машини.

Брязкнули ключі.

–  Прошу пані!

Оксана хвилини зо дві не могла вимовити слова. Тільки очі переводила з “Вольви” на мене і з мене на “Вольву”. А я тільки посміхався.

–  Це…

–  Сідайте, прошу пані!

До честі дівчини, треба зауважити, що вона не стала голосно дивуватися чи захоплюватись, а тільки ще раз глянула на мене великими очима і обережно всілася на м’яке сидіння, наче до кінця не довіряючи, що все це насправді. Я обійшов машину і влаштувався за кермом. Треба було дати Оксаночці отямитись. Глянувши в люстро заднього огляду, я побачив, що рокерська тусовка набрала вигляду розбурханого вулика. Хтось завзято вимахував руками в наш бік, хтось бігав, наче скипидаром підмазаний. Нічого. Корисно дітям повчитися ввічливості. “Вольва” м’яко перемкнулася на передачу і повільно рушила. Оксаночка на сидінні поруч все ще не могла прийти до тями. Мабуть, в їхньому Куцурубі…

Коли ми вирулювали на шосе, ззаду почувся гуркіт мотоциклетних двигунів. Хлопці знімалися з місця. “Чи не по нашу душу?” - промайнуло в голові, хоча я не думав, що ці цуценята наважаться… З площі вивернув один мотоцикл, потім другий. Я натиснув на газ. Хлопці простували в наш бік. Я озирнувся через плече. Їх було з півтора десятка і, судячи з усього, налаштовані вони були войовниче. Чорт.

–  Що там?
– Оксана теж озирнулася.

–  Нічого. Діти бавляться.

А що, власне, вони нам можуть зробити? Та багато чого. Побити скло щонайменше. А в мене якраз не було зайвих грошей, щоб ремонтувати тачку. Ну добре, але спочатку нас треба наздогнати. Я перемкнув передачу і наддав, намагаючись триматися посеред вулиці. Не мала баба клопоту - купила порося.

Коні у хлопців були здебільшого з металобрухту, і я розраховував просто відірватися. Ми летіли напівпорожніми вулицями, розлякуючи випадкових перехожих. Добре, хоч година пік минула, а то б поганялися в потоці. На розі засюрчав мент, але, мабуть, швидко зметикував що до чого, бо влазити не став. За хвилину мої надії почали виправдовуватись - лави мотоциклістів ззаду рідшали, не витримуючи швидкості, але перші п’ятеро-шестеро трималися впевнено, мабуть, мали справжні машини. Це вже гірше.

Я озирнувся на Оксану. Вона теж усе зрозуміла, бо сиділа мовчки, втиснувшись у крісло і дивилася на мене своїми очима. Гм. Нічого, дівонько, вискочимо. За сотню метрів від перехрестя я заблимав правим підфарником, а сам рвучко завернув ліворуч. Хлопці мало не впіймалися на цей немудрящий фокус, але потім зметикували, порипіли гальмами і знову вчепилися до нас. Нічого, козаки, коли ви такі дурники, поганяємось. Я тримався широких вулиць, добре розуміючи, що у вузькому лабіринті центру у мотоциклів більше переваг. Треба було знайти порожнє місце для маневру.

Хлопці ззаду трималися метрів за двісті. Загалом відстані вистачить, але якщо хтось із них не дуже певен… Та й навіщо брати зайвий гріх на душу. І на черговому перехресті я виграв ще відстані. Щоб усі встигли відвернути. Оксаночка іноді озиралась на доганяючих, але переляку в її очах не було - тільки надія, надія на мене. Боже, та щоб на такій машині та не втекти від кількох шмаркачів! Ми вискочили на проспект, порожній та спокійний. Саме те, що потрібно. Я для певності ще раз озирнувся.

–  Тримайтесь, Оксаночко! І рвучко вдарив по гальмах, зчепленню та дав керма вліво, пустивши машину юзом. Пропадай, мої колеса! Оксана вхопилася за крісло, мало не вдарившись головою об дверцята. А я вже тиснув на газ.

Хлопці ззаду не очікували на такі фінти - очевидь, не мали справ зі спеціалістами. Вони чкурнули врізнобіч, як горобці. Хтось завалився, хтось пролетів у провулок. Я набирав швидкість. У Оксани очі були по п’ять рублів. Такі справи, козакове. Ще треба повчитися.

Я озирнувся. Ти ба! Двоє з рокерів таки справилися зі своїми коняками і тепер щодуж тисли на газ, намагаючись знову вчепитися нам у хвоста. Завзяті ж, наволоч! Решта кудись завалилася, що навіть видно не було.
– Їдуть, - сказала Оксана.

Ну, це вже смішно. Якщо вп’ятнадцятьох ці цуценята ще могли на щось розраховувать, то удвох… Я навмисне дав їм зачепитися. Хай. І повів до центру, до провулків, де у мотоциклів більше переваг. Хлопці, певно, вже не думали про наслідки, їх цікавив сам процес. Мене ж, навпаки, він геть не цікавив, і я вирішив кінчати. Намацавши лівицею біля сидіння складану пружинну палицю, подругу босяцької юності, я знову відірвався під світлофором і несподівано поперек смуги рвонув у провулок. Кілька секунд у мене було. Виїхавши на щасливо порожній тротуар, я загальмував і, вхопивши свою зброю, вискочив на дорогу.