–  Ну, я… - я посміхнувся, - я ж кажу, що з іншої орга-нізації, але без мене вони б…

–  Допомагаєте?

–  Дуже, - щиро зізнався я.
– Дуже допомагаю.

–  А чого ви так дивитесь?
– вона помітила, що я іноді зиркаю в бік сусідів, і теж почала їх вивчати.

Хлопці були коротко підстрижені, у великих хутряних кашкетах, не дивлячись на теплий вечір, та у картатих піджаках - бики.

–  Ой, - весело посміхнулась Оксана.
– Які вони. У нас на таких кажуть Буба з Куцуруба.

–  Чого вона регоче?
– голосно поцікавився один з парубків, один з бубів, якщо притримуватись назви, даної Оксаною.

–  Мабуть, потанцювати хоче, - припустив другий, підво-дячись.

Я відсунув від себе морозиво. З Оксаниного обличчя повільно сповзала усмішка. Буба, відсуваючи стільці, продирався до нас.

–  Гей, дівко!
– горлав він дорогою.
– Іди, потанцюємо! Я сьогодні лагідний!

Оксана переводила погляд з хлопця на мене і з мене на хлопця. За якусь хвилину той наблизився і повітря заколивалося від перегару.

–  Давай, дівко!

Його брудна лапа лягла на стіл зовсім поруч з рукою моєї дівчини. Вона відсахнулася. За сусідніми столиками обернулися до нас.

Я вдарив цього бубу легко, не підводячись зі стільця, але він таки зламав якусь меблю. У залі істерично заверещали, посхоплювалися з місць. Схопилися і бубині товариші. Треба було виграти трошки часу, щоби люди встигли звільнити місце подій. Я підвівся і демонстративно вдарив склянкою об стіл. Сипонули друзки, заверещало ще кілька голосів, і ті, хто сидів поруч з нами, почали відсуватись. Вдарений буба повільно підводився з підлоги, а його товариші, оговтавшись від подиву, стали оточувати наш куток. Почувся дзвін розбитої пляшки.

–  Ти шо, пагнал?

Вдарений стояв ближче за всіх, а решта вже хапалася за стільці. Щоб виграти трошки часу, я спитав, посміхаючись: - І чого це пан такий лютий? Може, його в дитинстві переступила кішка?

Але моя гречність пройшла мимо їхньої свідомості.

–  Ти шо, пагнал? І тоді я вдарив найближчого ще раз, одночасно ногою звільнивши собі місце від стільців.

–  Каравул!

–  Вбивають!
– загорлав хтось поруч.

Я спритно ухилився від стільця і вдарив наступного бубу. Щось хруснуло, хутряний кашкет відлетів аж до дверей, і решта зупинилась, зрозумівши, що наближення може бути небезпечним. Я схопив Оксану за руку.

–  Гайда звідси!

Поруч пролетів і вдарився об стіну стілець. Я обернувся. Ті три буби, яких я ще не встиг вдарити, стояли віддалік і тримали кожен по стільцю. Второпавши, що силою мене не взяти, вони вирішили закидати нас меблями.

–  Повбиваю!
– страшно загорлав я і, прикриваючи собою Оксану, почав просуватись до дверей. Але на бубів мій крик справив не настільки сильне враження, щоби вони припинили свої вправи, і дорогою мені довелося відбити ще три чи чотири стільці. Слава Богу, тепер у кафе припинили робити важкі дерев’яні меблі, як то було за часів мого дитинства, тому врешті я відбувся лише кількома синцями, чого не скажеш про бубів. “Нічого, - подумав я, коли ми з Оксаною вже вискочили на вулицю.
– Ще колись зустрінемось”. Мені конче хотілося вилаятись, але самі розумієте - дівчина міцно тримала мене за руку і оглядалась назад, на двері кафе.

–  Не бійсь, - заспокоїв я.
– Їм би зараз самим втекти, бо тут менти, як таргани, швендяють. І справді, озирнувшись на розі, ми побачили, як буби, всі вп’ятьох, вискочили з кафе і прожогом кинулись у провулок. Швидко оговтались.

–  Не щастить нам сьогодні, - сказав я.
– А все тому, що незвичним районом ходимо.

Оксана притискалася до моєї руки і тільки посміхалась у відповідь. Для неї, певно, всі райони були незвичними. Хоча, коли її бабця тутешня…

–  А куди ми, власне, поспішаємо?
– я вповільнив ходу. Ментів близько не чулося й не виднілося, а тому і квапитись рації не було.

Оксана знову посміхнулася, продовжуючи, одначе, міцно тримати мене за руку. “Чорта я з нею панькаюся?” - промайнуло в голові, але щось там таке сиділо, що не давало ставитись до цієї дівчини так, як до всіх - а чи, може, те, що вона з села і тим розбурхала всі мої сентименти, а чи, може, те, що зразу звірилась на мене, ще в метро. Ні, щось-таки було.

–  А ви самі з міста?
– спитала Оксана, прийшовши, очевидь, до тями.

–  Ну як вам сказати, так і ні - трошки з міста, трошки з села, тільки геть не пам’ятаю з якого, - я посміхнувся власному жартові.

–  Як це?
– не зрозуміла дівчина.

–  Комерційна таємниця, - сказав я.

–  А куди ви мене ведете?

–  Поки що прямо.

–  А потім? Теж комерційна таємниця?

–  Чом це? Потім на Центральну площу, а потім… потім побачите.

Цікаво, ще не вкрали мою тачку? Я спочатку хотів відвезти дівчину до Жори у “Кришталь”, але щойно передумав. По-перше, Жора ніколи не зрозуміє мого вибору, тобто Оксани - у Жори на дівчат цілком певний смак. А по-друге, мені здавалося, що й Оксана не зрозуміє Жору, тобто мене не зрозуміє, що я там роблю. Тому краще зараз рушати до Петра - Петрові подруги до мами, в нього пиво подруга. А обслуговувати за вищим розрядом він завжди напоготові. І навіть в окремому кабінеті. Щоправда, треба буде спочатку заїхати до екстрасенсів, поцікавитись, чи все га…