– Що тобі треба?

– Ти пропливла морем,

Може з дна океану привезла раба?

– Ні він мені не потрібний,

А час такий дрібний.

– Я в тому не винний,

Хоча…. Пробач.

Ось браслет із срібла,

Бо Віка не така чуйна як ти.

Лише на лиці мила,

З нею не зможу жити.

І ті хетоїти4,

В яких колись пропонував жити –

Мені не потрібні.

Бо я можу з тобою мріяти.

– І у що ж ти віриш,

І про, що ж ти мрієш?

– А як гадаєш?

– Не знаю, це не розгадаєш!

– Мрію піти до ставку з тобою, Піти за журбою.

Завітати до раю,

І де поховані друзі гаю.

– А Віка, що з нею?

– Сум і сльози на очах,

І вже хоче на деревах інею.

Вона в хвороби чарах.

– А чому чари не застосує,

Щоб зняти погань?

– Вона себе ледве втримує,

Яке тільки пиво не пила, і «Рогань».

Але не діє заспокійливе,

Навіть як в сон попливе.

Легше не стане,

Хай від горя відтане.

– Все ж було добре, я в це не вірю, То може я марю.

Краще закурю,

Бо думати важко.

Піду до Віки,

Над ліжком зігнуся:

– Я з тобою навіки,

Хай тобі наснюся.

– Ні стій, я не сплю,

Я лише сльози ллю.

І думки малюю,

Краще помрію.

– А що сталось,

Чому ти захворіла?

– Бо Арем мене кинув,

Але ти ж цього хотіла.

Він любов до тебе повернув,

І тепер мені тяжко.

А тобі без Арема як було?

– Я пила собі « Толожко»,

Таке заспокійливе з трав.

– А чи допомагало хіба?

Якби ти була край неба,

Духом, що живе в хетоїтах4,

Сто п’ятдесяти поверхових.

То знала б як життя не мати,

Коли ще й Сатана хоче відібрати: Останню краплю сліз,

Останню краплю крові.

– Щоб не бачити в небі віз,

І малу ведмедицю.

– Так, напевно ти права,

Бо на деревах не трава.

І вже навіть не листя,

А сніг з пелостора3 юсіття7.

– Ні тут магії нема,

То може прочитати юфан8,

Чи другу повість юянема9.

– Ні, я вже не магії клан,

Досить звати мене «відьма».

Бо не люблю це слово тьма.

– Ой, від твого авто рама,

Відвалилась до чортів.

– Віку розлютила,

У Віки червоні очі.

Вона забушувала,

Бушувала до темної ночі.

А потім знесилилася,

І Бог її на небо забрав.

Вона гадала, що їй сниться,

Бо Бог в пекло не відправив.

А Віка стала захисницею,

Доброго народу сестрицею.

І впала з небес гирею,

Щоб попрощатися.

А мені не сумно,

Бо я хотіла, щоб вона зникла.

Мені не дурно,

Бо я так звикла.

Тепер все добре,

Так казки усі кінчаються.

Перечитала казок море,

А про погане щось не читається.

А час летить швидко,

Я не встигаю за ним.

Та й думати вже бридко,

Бо думок нема.

9

Це кінець і я щаслива,

Бо у мене з Аремом весілля.

Хоч дуже я примхлива,

Та це свято по душі.

– Ареме, а ти мене любиш,

Чи лише надії губиш?

І все рани серця рубиш?

– Так скажу тобі з добра,

Іра, ми з весіллям поспішили.

І ти не віруюча тепер.

Краще кинемо все, пішли…

– Арем розвернувся і пішов тепер.

– Стій, я просто запитала,

Про крихкість твого серця не знала.

А лише думала,

Лише гадала.

І весілля загуло,

Все не як у казці.

А, що далі було,

За маскараду масці.

Юфан8, юсіття7, юянема9,

Відкину їх у бік,

Для мене їх нема.

І закрию книгу пелостора3,

Бо магії мені не треба.

Бо магія край неба,

В якого є я раба.

І молитву не прочитаю,

Молитву демону не прочитаю.

Лише помрію і Богу помолюся.

Знову помрію,

І Матері Божій уклонюся.

– Дякую тобі Маріє,

За Арема красеня.

Про, що він зараз мріє,